Аргонавти Всесвіту

— Ось, читайте! — І Вадим Сергійович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати — і справді, ахнув. Недовірливо поглянув на Вадима Сергійовича, перевів погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою:

— Так, Ван, радіограма з Землі. І дуже важлива. Читайте!

Виявляється, в той час, коли я сиділа біля мікрофона і кликала товариша Вана, радіоавтомат астроплана записав нову велику радіограму з Землі. І я нічого про це не знала! А радіограма, дійсно, була дуже важлива. Вона змінювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втім, про це треба розповісти докладніше, щоб усе стало зрозумілим. Тут двома словами не обійдешся, бо справа стосується астронавігації, складної науки про зореплавання. Мені самій довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича і товариша Вана для того, щоб зрозуміти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно і коротко.

Наша експедиція за всіма розрахунками мусила провести на Венері рівно 467 днів за земним обчисленням (яке збіглося, як ми встановили, з обчисленням часу й на Венері). Чому саме стільки, а не на кілька днів більше чи менше?

Микола Петрович нагадав, як він розказував мені про небесний маршрут нашого астроплана. Ми вилетіли з Землі в той самий момент, коли Венера відстала по своїй орбіті від Землі на 54,5 градуса. Це було зроблене тому, що Венера рухається по своїй орбіті швидше від Землі. І поки ми вздовж нашого напівеліптичного маршруту долетіли до орбіти Венери, — вона якраз встигла до цього моменту опинитися на тій точці орбіти, куди домчав наш астроплан. А Земля тим часом відстала від Венери на власній орбіті на 36 градусів.

Ми залишилися на Венері. А Земля, яка рухається по своїй орбіті повільніше від Венери, продовжувала відставати від неї дедалі більше.

Як же нам бути, якщо ми хочемо вирушити з Венери назад на Землю за таким самим напівеліптичним маршрутом, — до речі, єдино можливим для нашого міжпланетного корабля з його обмеженими запасами палива? Адже за час нашого нового перельоту Земля ще більше відійде від Венери, ми не знайдемо нашу рідну планету в тій точці її орбіти, куди нас приведе напівеліпс. Вихід є тільки один. Нам треба чекати на Венері до того часу, коли Земля в своєму русі не опиниться попереду Венери на ті ж самі 36 градусів. Тоді ми, описуючи напівеліпс, встигнемо якраз наздогнати її. А коли ж це станеться, коли Венера відійде від Землі на 36 градусів?

Для цього за точними розрахунками мусить минути рівно 467 днів. І саме через 467 днів після того, як ми прилетіли на Венеру, ані на один день не пізніше, так само, як ні на один день не раніше, — астроплан мусить вилетіти у зворотний шлях. Інакше, якщо порушити план, не витримати термін, — ми загубимося в міжпланетному просторі, і нам не вистачить ніяких запасів палива; щоб добратися до Землі, розшукуючи її на орбіті.

Значить, ці 467 днів були для нас твердим і непорушним строком. На такий саме строк були розраховані і продукти, взяті експедицією, і всі інші запаси (не рахуючи, певна річ, непорушного, аварійного резерву).

Проте ми пробули на Венері тільки два з половиною місяці (точніше, 82 дні) — і нам пощастило відшукати ультразолото, та ще до того відкрити інфрарадій. Звичайно, в цьому розумінні нам дуже пощастило. Адже коли б астроплан не опинився в цьому міжгір’ї, де ультразолото вийшло майже на поверхню Венери, — нам, можливо, не вистачило б для його розшуків і всіх 467 днів. А з другого боку, нам дуже не пощастило, бо астроплан застряв у скелях міжгір’я — і тепер невідомо, як ми виберемося з них. Принаймні Микола Петрович все ще не розв’язав цього складного питання… Втім, зараз не про це мова.

Так-от, розшукавши ультразолото (не кажучи вже про інфрарадій), експедиція могла б вирушати назад. Але ніхто не може прискорити рух Венери по її орбіті, і тому термін зворотного вильоту експедиції також не можна змінити, не можна відлетіти з Венери раніше, ніж через 467 днів. А що нам тут робити далі? Тільки й лишається, що шукати засіб вибратися з скель… Безумовно, для науки дуже цікаво і важливо вивчати оранжево-червону флору і божевільно-комашину фауну Венери, я розумію це. Втім, щодо мене, то я вже досхочу сита зустрічами з отими гігантськими комахами і павуками, що населяють цю планету. Навіть Микола Петрович, і той якось сказав:

— Дивовижний, чужий для нас світ ми зустріли на Венері. Ніяк не можу звикнути до нього. І що скоріше ми могли б полетіти звідси, то більше я був би радий… Вся ця сила-силенна комах, ці кошлаті й крилаті страховища, мабуть, дуже зацікавили б інсектологів. Їм, як кажуть, тут були б і карти в руки… Але я в основному фізик і охоче поступлюся місцем, віддам дослідницьку роботу в цій галузі спеціалістам…