Аргонавти Всесвіту

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабіни астроплана були цілком закриті, ізольовані від зовнішнього світу. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим більше — до його центральної каюти, де чекали на Риндіна Вадим Сокіл і Ван Лун.

— Через дванадцять хвилин вирушаємо, молоді люди, — звернувся до них Риндін, входячи до каюти, і спинився. Його уважний погляд одразу помітив вагання на худорлявому обличчі Сокола і насуплені брови Ван Луна. Поява Риндіна, очевидно, обірвала їх жваву розмову.

— Що сталося, товариші? — спитав Риндін, переводячи погляд з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарешті, Ван Лун відповів:

— Вадим не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивіться!

Він простягнув руку. На його смуглявій жовтуватій долоні лежав звичайний чорний ґудзик, одірваний від одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндін здивовано поглянув на ґудзик.

— Що це значить? — спитав він, вагаючись.

— Миколо Петровичу, в астроплані хтось був, — переконано відповів Ван Лун. — Знайшов це сьогодні на підлозі. Синя тканина — не наша. У нас немає такого одягу. Ґудзик залишив хтось сторонній. Він поспішав, зачепився за щось, обірвав ґудзика. Навіть не помітив цього. Значить, дуже поспішав.

Професор Ван Лун говорив з м’яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергійними фразами, іноді з помітним трудом підбираючи потрібні слова. І від цього його мова здавалася ще виразнішою.

Сокіл неуважно махнув рукою:

— Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усі приміщення корабля. Нікого, звісно, немає. Скоріш за все, цього ґудзика загубив хтось з механіків чи прибиральників. Адже в них саме такі сині комбінезони. А Ван завжди перебільшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, і ледве помітна іронічна усмішка трохи підняла кінчики його повних губ. Ця посмішка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-ліпшої хвилини оживити вуглуваті риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рідко посміхався, ще рідше сміявся; глибокі зморшки на його молодому обличчі і сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссі красномовно говорили спостережливій людині про суворі й важкі випробування, які довелося йому перенести в житті.

Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академіка свідчило про те, що несподівана пригода непокоїть його. Кілька секунд він також мовчав, міркуючи, а потім вимовив:

— Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось сторонній міг опинитися в астроплані, та й нема йому тут чого робити.

Ван Лун промовчав. Сокіл з готовністю кивнув головою.

— А зараз — прошу по місцях, — продовжував Риндін твердо. — Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землі й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запізнення потягне за собою ускладнення під час шляху, зрив розрахунків, зміну маршруту. Земля і Венера не ждуть, по місцях!

Риндін з задоволенням відзначив, як бездоганно точно, наче на тренуванні, виконали його команду обидва помічники, як вони спокійно й швидко підійшли до пневматичних гамаків, уляглися в них, закріпилися широкими ременями. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися під вагою людей.

— Ми готові! — пролунали одночасно голоси Сокола і Ван Луна.

— Чудово, — відгукнувся Риндін і пройшов у передню, навігаторську каюту, що містилася на самому носі корабля.

Десятки тисяч біноклів стежили за ракетним кораблем з високих схилів долини: кожному з людей, що зібралися тут, хотілося помітити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобі ракетного візка, який мусив понести його на вершину Казбеку і звідти, наче катапульта, жбурнути у простір. І стрілка годинника нестерпно повільно повзла до наміченого, відомого кожному, строку — дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився!

Академік Риндін спокійним і зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Праворуч і ліворуч крізь два широкі круглі ілюмінатори з товстого органічного скла, яке не поступалося за міцністю сталі, було видно чисте голубе небо. Риндін підійшов до ілюмінатора, подивився в далечінь. Він побачив рейкову злітну доріжку, яка йшла до Казбеку і, немов найтонша нитка, губилася далеко під самою вершиною гори.

— Так, — промовив він, відходячи од ілюмінатора.