Аргонавти Всесвіту

Ускладнення полягало в тому, що за тих часів швидкість витікання газів з рідинних ракетних двигунів не перебільшувала трьох кілометрів на секунду. А за таких умов, як показує все та ж сама знаменита формула Ціолковського, для досягнення швидкості астроплана в 30 кілометрів на секунду — потрібний був зовсім фантастичний запас палива. І сказати дивно: вага палива під час зльоту мусила перебільшувати вагу самого астроплана в… 5900 разів! Ясно, що тоді це було абсолютно нездійсненно, просто немислимо.

Конструктори вигадували хтозна-скільки обхідних шляхів, щоб зменшити запас палива під час зльоту. Ще сам великий Ціолковський висував ідею про зліт астроплана не з Землі, а з її штучного супутника — як-от наші «Диск-1» або «Диск-2». Якщо астроплан злітав би з такого штучного супутника, йому не треба було б долати опір повітря. Та й земне тяжіння значно зменшилось би. Отож, можна було б зменшити і запас палива. А головне — можна було б використати велику власну швидкість супутника. Але поки що така ідея лишається також нездійсненною. Штучні супутники Землі ще надто маленькі, вони непридатні для ролі міжпланетних вокзалів…

Була й інша ідея, — створення ракетних поїздів, складених ракет. У такому поїзді задня ракета служить тільки для зльоту в земній атмосфері. Вона штовхає передню ракету, двигуни якої поки що не працюють, розгонить її. А потім, коли ця задня ракета витратить запас свого палива, вона відпадає від передньої ракети і падає назад, на Землю. Тим часом перша летить далі: вона дістала вже певну швидкість, пройшла крізь щільні шари атмосфери — і її ракетним двигунам доводиться розгонитися вже майже в умовах безповітряного простору. Але й ця ідея виявилася досі практично майже нездійсненною, хоча в нашому астроплані є дещо від неї. Я маю на увазі ракетний візок, який виніс наш міжпланетний корабель у розріджені верхні шари атмосфери під час старту з Землі.

Всі оті ідеї не були повним розв’язанням питання. Лишався тільки один реальний шлях: шукати паливо, в якого швидкість витікання газів була б значно більшою. Над цим конструктори та винахідники й билися багато років.

— Що ж, вони досягли великих успіхів, але всього цього було замало для міжпланетної подорожі, — задумливо похитав головою Микола Петрович. — Для земних перельотів нові види палива прислужилися добре, а для космічних — вони лишалися все ще слабкими…

Ну, щодо земних перельотів, то тут все гаразд, це я сама знаю. Тепер ракетоплани і стратоплани літають з такою швидкістю, яка й не снилась у п’ятдесятих роках. Пасажирський ракетоплан за маршрутом Москва—Пекін, наприклад, покриває весь шлях усього за півгодини!

Я сказала про це Миколі Петровичу. Він ствердив:

— Так, так, це вірно. Швидкість витікання газів у ракетоплані підвищилася до 4–5 кілометрів на секунду. Це велике досягнення техніки. Але — хіба така швидкість може задовольнити конструкторів міжпланетного корабля? Звичайно, ні.

І от, коли, здавалось, були вичерпані вже всі можливості, коли вчені переконались, що із звичайного палива не можна вижати більшої швидкості витікання газів, — на допомогу прийшла радянська атомна техніка! Два науково-дослідних інститути, Ленінградський і Київський інститути фізичної хімії, майже водночас розробили нові типи атомного палива. Один з них, атоміт, вивів конструкторів з безнадійного до того часу стану. Міжпланетна подорож стала реальністю!

Нове дивовижне атомне паливо дало можливість сконструювати ракетні двигуни, з яких гази витікали з швидкістю 12 кілометрів на секунду. Атоміт став чарівним ключем до дверей в міжпланетний простір (це не я вигадала таке красиве порівняння, так сказав Микола Петрович!).

На нашому астроплані «Венера-1» встановлені саме такі ракетні двигуни. Що це дало?

Раніше, при старому ракетному паливі, його вага мусила б перевищувати вагу корабля в 5900 разів (навіть писати не хочеться такі неймовірні цифри!). А при атоміті — вага палива перевищує вагу самого корабля тільки в 12 разів.

Певна річ, це величезне, вирішальне досягнення техніки. Втім, не слід думати, що конструкторам нашого астроплана було дуже легко. Співвідношення 1:12 зовсім не схоже з колишнім, цілком божевільним 1:5900, але й воно практично досить складне. Микола Петрович пояснив мені так — і я одразу зрозуміла, як важко доводилося конструкторам астроплана.

— Чи тримали ви коли-небудь в руках, Галю, звичайну, найпростішу залізну садову поливальницю?

— І навіть воду в ній носила, поливала грядки на нашому городі дома, — здивовано відповіла я. — Але при чому тут поливальниця?

— А от при чому. Звичайнісінька поливальниця важить усього лише в сім разів менше, ніж вода, яка в неї налита. Поливальниця й вода дають співвідношення 1:7. У нас, в нашому кораблі, співвідношення між вагою складного астроплана з усіма його механізмами, устаткуванням, пасажирами і вагою запасу палива досягає 1:12. По відношенню до ваги взятого палива астроплан мусить бути легшим, ніж поливальниця по відношенню до налитої в неї води. Розумієте?

— Але як же цього можна було досягти? — ще більше вразилась я.