Аргонавти Всесвіту

Як бачимо, дискусія з цього приводу не обіцяла успіху.

Ван Лун запропонував:

— Далі заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.

— А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те місце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? — чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотілося побувати біля прапора Батьківщини, який майорів над Венерою.

— Це можна, — погодився Ван Лун. — Скеля по дорозі. Тоді — пішли.

Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так і насправді, бо тепер не доводилося витрачати час і сили на розчищування дороги. Не минуло й півгодини, як мандрівники опинилися на скелі, яка панувала над міжгір’ям і була увінчана червоним прапором. Сокола і Галю знову охопило хвилювання, — як тоді, коли вони дивилися з астроплана на Риндіна і Ван Луна.

На невеличкій ділянці поверхні Венери наче навмисно зібралися докупи представники різних і дуже віддалених епох розвитку живої природи!

Навколо мандрівників простягався густий ліс, незаймані оранжево-червоні хащі юрського періоду, де привільно зростали і пишно квітували рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. Там, на Землі, вони давно вимерли, поступилися місцем іншим видам, знайомим людству. А в Цих первісних хащах ховаються небачені тварини, невідомі звірі, потворні істоти, схожі на драконів, летучих ящерів, зубатих птахів. Десь там, у непрохідних нетрях, вони причаїлися, щоб під покровом ночі вийти на розшуки здобичі.

Стрімкі скелясті схили вели звідси вниз, до дна міжгір’я. І на скелі, яка підносилася вище інших, під великим маючим червоним прапором з золотими серпом і молотом — стояло троє людей у скафандрах. М’які відблиски світла грали на товстому органічному склі їхніх циліндричних шоломів, тьмяно відсвічували темні металічні прилади на скафандрах.

А ще нижче, на дні міжгір’я, серед скель нерухомо лежав міжпланетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму і винахідливості, астроплан «Венера-1».

Араукарії, цикадеї, бенетити — і вдосконалені скафандри з радіоустановками. Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель!

Кожен з трьох товаришів, що стояли на скелі, відчував незвичайність, напівфантастичність цього контрастного становища. І ні Ван Лун, ні Галя не здивувалися, почувши піднесений голос Вадима Сокола:

— Бракує слів, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичній машині часу ми досягли далекого минулого природи — і тепер спостерігаємо те, чого не бачила ніколи раніше жодна людина. Дикий, надзвичайний, ні з чим незрівнянний пейзаж! Але як він приваблює погляд саме цією своєю дикою своєрідністю…

Раптом він замовк, не зводячи широко відкритих очей з астроплана, що лежав на відстані близько кілометра від них. З бокових сопел корабля вихопилися дві хмарки розпечених газів. А за кілька секунд з’явилися ще дві таких самих хмарки. І вже потому до товаришів долинули гучні звуки двох вибухів.

Мандрівники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разі небезпеки, в разі, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?..

— Погляньте! — вигукнула Галя, вказуючи на астроплан.

Ван Лун і Сокіл побачили, як біля корми міжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув — і зник.

— Униз, за мною! — скомандував Ван Лун і кинувся бігти.

Перестрибуючи велике каміння, ламаючи на шляху соковите листя папороті, товариші бігли вниз, до астроплана, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича Риндіна.

Розділ четвертий,

де пояснюється причина тривожних сигналів академіка Миколи Петровича Риндіна, які він подавав з астроплана, але виникає серйозне занепокоєння за долю Галини Рижко, місцеперебування якої стає остаточно невідомим.

Залишившись в астроплані, Микола Петрович уважно слухав усе, що Галя розповідала йому за допомогою свого переносного радіопередавача. Він наносив на аркуш паперу, де була накреслена схема корабля, акуратні помітки про пошкодження: хоча про старт з Венери, звичайно, поки що не могло бути й мови, проте академіку хотілося мати точне уявлення про стан астроплана і умови, в яких він лежав на дні скелястого міжгір’я.

Потім розвідники подалися вгору, схилом до лісу. Спочатку Галя ще сповіщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потім, захопившись дивовижними картинами, що відкривалися перед її очима, просто забула про обіцянку. Микола Петрович тільки посміхнувся. Він не сердився. Академік подумав: яка надзвичайна пора життя — бадьора, схильна захоплюватися юність! Вік, коли все навколо людини співає, грає і сміється, коли все здається зовсім не таким, яким бачить це людина потім, у зрілому віці, — не кажучи вже про похилі роки, про старість…