Аргонавти Всесвіту

Гаразд, нехай буде, що буде! В магазині є ще чимало куль, Галя знайде місце, куди їх всадити, в око, чи що… Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цілком вкрита невразливим панциром!

Постріли з автоматичної гвинтівки лунали один за одним, як короткі кулеметні черги. Галя вціляла вище і нижче, лівіше і правіше. Мусить же, мусить нарешті знайтися вразливе місце на тілі потвори!

Проте кулі й далі все так само відлітали назад, рикошетували, відбивали кам’яні бризки від скель печери. А розлютована тварина з гучним ревінням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальці звивалися в повітрі, наче довгі батоги, лапи з силою врізувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п’яти-шести метрах від дівчини, яка лежить за плескатою скелею…

Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетіла високо вгору, замахуючись майже над Галею. Ще мить…

Руки дівчини похололи. Гвинтівка здавалася неймовірно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була підвести її і знову стріляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулі!..

Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломі на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вихопився в неї.

І немов відповідаючи на нього, загадкові камінці в стінах і склепінні печери спалахнули неспокійним, хвилястим світлом, яке залляло нерухому постать дівчини в скафандрі і занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.

Розділ шостий,

присвячений описові подорожі в надрах Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках Галі Рижко, а також тим труднощам, які зустрів мандрівник під час цієї подорожі.

Ван Лун у роздумі стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Він оглянувся. В кількох метрах виднілося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зроблені живими істотами, як величезні нори. Та й Сокіл підтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радіопередавач Галі Рижко:

— Безумовно, якісь нори невідомих страховищ. Ван, це не природні печери! Дивіться, стінки пухкі, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини — і весь час підновлюють їх, розчищають.

Так, припустимо, що обидва круглі отвори в грунті є початками підземних ходів. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?

Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втішити їх, заспокоїти їх, вселити певність, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається від якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришів. Так говорив Ринді-ну і Соколу Ван Лун, так думав і він сам, доки не знайшов біля одного з цих отворів переносного радіопередавача Галі. А тоді напрям думок Ван Луна змінився, хоча він і не сказав про це жодного слова товаришам. Навіщо?

Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку він встиг щиро полюбити за її моторність, веселий характер, кмітливість і безпосередність, то Вадим Сокіл буквально не знаходив собі місця. Ван Лун ясно розумів: це була не тільки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось більше. І хоч би як приховував Сокіл свої почуття до дівчини, вони проривалися і в його збуджених запитаннях, якими він засипав Ван Луна, і в лагідних словах, якими він згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надій, — означало завдати йому глибокого суму.

Ні, поки ще можна на щось сподіватися, — говорити Соколові про тривогу Ван Луна було не слід. Досить і того, що Ван Луну з великим трудом і лише за допомогою Миколи Петровича вдалося відговорити Сокола від його настійливого наміру вирушити разом на розшуки дівчини. Знервований експансивний геолог не розумів, що він буде тільки зайвим тягарем для Ван Луна, якому під час розшуків довелося б водночас і піклуватися про товариша, — до речі, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей.

Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надій.

Галя впала в одне з цих проваль, — тут сумнівів не було. Де ж вона могла бути після цього? Якщо вона розбилася під час падіння, тоді було б знайдене її тіло. Якщо падіння не завдало шкоди їй, тоді Галя відгукнулася б на крики Ван Луна і Сокола, почувши їх. Проте дівчина не озивалася, і тіла її в проваллях також не було, — Ван Лун пильно оглянув дно обох нір, освітлюючи їх промінням свого прожектора. Що ж тоді лишається?