Археоскрипт (на украинском языке)

Море увесь час мiняє барви, i хоч старається робити це поступово, не рiзко, Анiтине око помiчає змiни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховiй завiсi - i не розбереш, чи то дощ iде, чи проривається свiтло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлi плеса з'явилось кiлька срiбних озер... Одно вже вичахло, посiрiло...

Анiта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагiчно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. їй до щему в серцi шкода себе. Хто її полюбить... отаку невродливу? Вiдчувала, що дала б щастя своєму обранцевi, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий свiт, яким сповнена душа? Iдуть мимо i не здогадуються, не знають. А вiн знав, вiдчував цей свiт, через те й любив, навiть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, вiдчуваючи її тривогу, томлiння її духу, а брат, навiдавшись, тiльки й скаже: "Перестань киснути!"

А вона вiдчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сидiла б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. I нехай собi линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з'являються i зникають срiбнi озера - їй байдуже. Але треба йти, сьогоднi мусить провiдати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, i нiхто його не розшукує - чи в нього й справдi немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замiнити їх...

До психiатрички Анiта дiсталася автобусом. Приземкуватi корпуси лiкарнi розташованi в старому саду. Неподалiк вiд територiї лiкарнi починається сосновий лiс, крiзь який пролягає шосе. Анiта подивилася, як швидко вiддаляється по тому шосе автобус, i неквапно пiшла через дорогу до ворiт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що вiн зовсiм не божевiльний - а хiба вона психiатр? Зрештою, нав'язлива космiчна iдея не загрожує нi життю, нi майну людей. Але хiба вони його випустять?

її одразу провели до в'язничного корпусу, дебелий санiтар-охоронець мовчки вiдiмкнув палату i майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим свiтлом, i першої митi Анiта не помiтила Туо. Стояла i клiпала очима. Стiни, пiдлога, навiть стеля - все оббито м'яким коричневим матерiалом i скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стiни головою - вiдскакуватимеш, як м'яч. Жодного вiконечка, стiльця, столика чи лiжка - нiяких предметiв у цьому великому ящику. Свiтло лилося з-помiж стикiв стелi та стiн.

- О Анiто!

Вiд стiни вiдхилилася постать у бурому халатi i, незграбно ступаючи по м'якiй "шахiвницi", рушила до неї. Анiта ледве впiзнала Туо. Його золотисте обличчя поблiдло, пiд очима синiли пiдкови.

- Добрий день, Туо, - намагаючись надати бадьоростi своєму голосовi, привiталась Анiта.

- Добрий день... а може, нiч... бо для мене тут все переплуталось...

- Зараз день, Туо, хороший осiннiй день...

Хотiла ще сказати про море i кораблi, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

- Ви, певне, втомилися, Анiто? Розташовуйтесь.. отак! - Вiн пiдскочив i, як снiп, упав на пружну оббивку. Повернувся набiк, лiвою рукою пiдпер голову, праву простягнув уздовж тiла. - Бач, як зручно! Комфорт!

Анiта скинула черевики i сiла пiд стiною, обхопивши руками колiна. Подумала: "А де ж тут вмонтовано Фраговi об'єктиви та мiкрофони?"

- Отак, Анiто, зустрiчають у вас космiчних гостей!.. - журно обiзвався Туо. - Земля, прамати Земля, про яку я так мрiяв... I цей Фраг... яке дикунство!

- Слухайте... - перебила його мову Анiта (вiн же не знає, що все фiксується!), - а як вам спалось?

- От коли б позамикати в отакi ящики усiх Фрагiв, - правив вiн своє, на Землi знову б настало нормальне, природне життя.

Анiтi хотiлося зупинити його, переключити увагу на якусь iншу тему, а потiм подумала: а навiщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

- Отакi нiкчемнi людцi, - голосно продовжував Туо, - i забрали собi таку велику владу! До чого докотилося людство... I коли ж воно повичищає свої авгiєвi стайнi?

Розпалившись, вiн ще довго проголошував патетичнi фiлiппiки проти зла, несправедливостi, дикунства i свавiлля, що, на його думку, заполонили Землю. Анiта мовчки позирала на обшивку "ящика", машинально шукаючи зловiсних Фрагових датчикiв. Нарештi й Туо помiтив той погляд, але зрозумiв його iнакше.

- Звичайно, не тут говорити про все це... - промовив безнадiйно. А тодi схопився, сiв, стиснув її лiктi i гаряче зашептав: - Анiто, люба, я бачу ви менi спiвчуваєте, допоможiть зустрiтися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповiв йому все...

"Боже мiй, - подумала Анiта, - вiн таки божевiльний. Не розумiє реального стану речей..."

- Доки йде слiдство, - сказала якомога спокiйнiше, - вас нiкуди не вiдпустять.

Вiн пiдвiвся i почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливi горби пiдлоги. Вони вгиналися пiд його ногою, взутою в парусиновi капцi, i одразу випиналися, як тiльки нога вiдривалася од них.

- Як же вийти з цього тупика? - голосно скаржився Туо. - Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Анiто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

"А вiн дуже гарний", - майнула думка.