Архив Андрея Ваджры

...Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.
Страшно, страшно закурили!
І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров'ю червоніє.
Шляхетською, жидівською;
А над ним палають
І хатина, і будинок;
Мов доля карає
Вельможного й неможного.
А серед базару
Стоїть Гонта з Залізняком,
Кричать: "Ляхам кари!
Кари ляхам, щоб каялись!"
І діти карають.
Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинає;
Той молиться, сповідає
Гріхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають завзяті.
Як смерть люта, не вважають
На літа, на вроду;
Шляхтяночки й жидівочки.
Тече кров у воду.
Ні каліка, ані старий,
Ні мала дитина
Не остались, - не вблагали
Лихої години.
Всі полягли, всі покотом;
Ні душі живої
Шляхетської й жидівської.
А пожар удвоє
Розгорівся, розпалався
До самої хмари.
А Галайда, знай, гукає:
"Кари ляхам, кари!"
Мов скажений, мертвих ріже,
Мертвих віша, палить.
"Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!
Дайте ляха, дайте крові
Наточить з поганих!
Крові море... мало моря..."

Гайдамаки

Гуляють, карають;
Де проїдуть - земля горить,
Кров'ю підпливає.

...гайдамаки

Стіни розвалили, -
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували
Душі не осталось...
В общем, на славу
...погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рік шляхетською
Кров'ю напували
Україну, та й замовкли -
Ножі пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, ні могили.
Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамаки,
І нікому помолитись,
Нікому заплакать.

Как ярко и с удовольствием он всё это описывает! Как смакует детали! Но обидно Тарасу Григорьевичу до слёз, что разошлись гайдамаки, что больше никого не режут, не палят, кожу с живых не сдирают, на крючья не подвешивают, в крови никого не топят, в землю не закапывают. Поэтому и пишет он:

А унуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де опочиває?
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають».

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?

Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицидять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!

...Нехай гинуть

У ворога діти...»

Впрочем, зря Тарас слезливо причитал по поводу того, что перевелись на Вкраини милой ярко выраженные некрофилы-садисты. С 1941 аж по 50-е годы «войны» ОУН-УПА доказали не словом, а делом, что славные некрофильские традиции украинства живы. Среди них мало было поэтов, зато очень много социопатов, уверовавших в величие идей украинства. И разбрелись по прикарпатским и волынским лесам убийцы и садисты, прикрывающие красивыми лозунгами свою некрофилическую психопатию. Десять лет Восточная Галиция утопала в крови поляков, евреев, русских и самих галичан.