БАЙКИ ХАРКІВСЬКІ

З ка­зок, звір Лінкс має настільки гост­рий зір, що зем­лю на кілька ар­шинів прог­ля­дає. За­ба­чив він якось у землі Кро­та і по­чав насміха­тись над йо­го сліпо­тою:

- Коли б ти, нікчем­на тва­рин­ко, мав моєї про­зор­ли­вості хоч со­ту част­ку, то міг би про­ник­ну­ти крізь са­мий центр зе­млі. А те­пер усе ма­цаєш, сліпий, як тем­на ніч.

- Будь лас­ка, не хва­лись вельми,- відповів Кріт.- Зір твій гост­рий, та ро­зум - зовсім сліпий. Як­що тобі да­но те, чо­го ме­не поз­бав­ле­но, то і я маю те, чо­го не­має у те­бе. Ко­ли хва­лиш­ся своїм гост­рим зо­ром, не за­бу­вай про мій не менш гост­рий слух. І я дав­но мав би очі, ко­ли б бу­ли во­ни мені потрібні. Вічна прав­да бла­жен­ної при­ро­ди ніко­го не крив­дить. Во­на, рівну в усьому нерівність роб­ля­чи, у гост­роті мо­го слу­ху вмісти­ла си­лу очей.

Сила: Дурість у ба­гатстві пи­шається і лається, а в злид­нях осідає і впа­дає у відчай. Во­на в обох до­лях не­щас­на. Там біснується, як у га­рячці бо­жевілля, а тут з ніг ва­ли­ть­ся, як стер­во… Сліпа дурість од­не ли­ше зло в усьому ба­чи­ть. Для сього століття над століттям підно­сять, на­род ви­ще на­ро­ду. Нев­до­во­ле­на ні своїм ста­ном, ні країною, ні ві­ком, ні спорідненістю, ні до­лею, ні хво­ро­бою, ні здо­ро­в'ям, ні смер­тю, ні жит­тям, ні старістю, ні юністю, ні лі­том, ні зи­мою, ні ніччю, ні днем і, як уда­ча, то підно­ситься до не­бес, а то спус­кається в роз­пачі до бе­зодні, поз­бав­ле­на як світла і ду­ху віри, так і най­со­лод­шо­го світу з ду­шев­ною рівно­ва­гою, і спа­люється по­лум'ям влас­них своїх пе­ча­лей­…

БАЙКА "ЛЕВ ТА МАВПИ"

Лев спить горілиць, а спля­чий вельми схо­жий на мерт­во­го. Юр­ба всіля­ких Мавп, вва­жа­ючи йо­го за мерт­во­го, наб­ли­зи­лась до нього і по­ча­ла стри­ба­ти та ла­ятись, за­був­ши страх і по­ва­гу до ца­ря сво­го. А ко­ли нас­тав час про­ки­ну­тись від сну, по­во­рух­нув­ся Лев. Тоді Мав­пи, прий­шов­ши до нього од­ним шля­хом, сімо­ма до­ро­га­ми роз­си­па­лись. Стар­ша з них, отя­мив-шись, ска­за­ла:

- І пред­ки наші не­на­виділи Ле­ва, та Лев і до­нині Лев, і навіки віків…

БАЙКА "ЩУКА І РАК"

Щука, нат­ра­пив­ши на со­лод­ку по­жи­ву, жадібно її про­ко­в­т­ну­ла. Та рап­том відчу­ла за­хо­ва­ну у ла­со­щах уд­ку, що за­ст­ряг­ла у її нут­ро­щах. Рак се зда­ля примітив і на ра­нок, по­ба­чив­ши Щу­ку, спи­тав:

- Чого се ви, пані, сумні? Де подівся ваш ку­раж?

- Не знаю, бра­те, чо­гось сум­но. Ду­маю, щоб роз­ве­се­ли­ти­ся, поп­лис­ти з Кре­мен­чу­ка в Ду­най. Наб­рид Дніпро.

- А я знаю дже­ре­ло ва­шо­го су­му,-ска­зав Рак.- Ви про­ковт­ну­ли уд­ку. Відте­пер вам не до­по­мо­же ні швид­кий Ду­най, ні пло­до­нос­ний Ніл, ні ве­се­ло­ви­дий Ме­андр, ні зо­лоті кри­ль­ця.

Сила: Рак точ­ну прав­ду мо­вить. Без ро­зу­му й за мо­рем по­га­но, а муд­ро­му чо­ловікові весь світ - рідний край: скрі­зь йо­му і завж­ди доб­ре. Він доб­ро не зби­рає по місцях, а но­сить йо­го в собі. Во­но йо­му - сон­це у всі ча­си і як скарб у всіх країнах. Не місце йо­го, а він ожив­лює місце, не виг­на­нець, а по­до­рожній, і не вітчиз­ну ки­дає, а ли­ше змінює її; ку­ди прий­шов - тої землі і син, бо не­се в собі на­род­не пра­во…

Меандр - наз­ва річки в Малій Азії. Ско­во­ро­да час­то порівнює мо­ву біблії з цією річкою, що те­че по гарній місце­во­сті, але в'ється, мов змій, та плу­тає течію свою, мов ла­бі­ринт.

БАЙКА "БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ"

- Скажи мені, Бджо­ло, чо­го ти та­ка дур­на? Чи знаєш ти, що пло­ди твоєї праці не стільки тобі самій, як лю­дям ко­рисні, а тобі час­то і шко­дять, при­но­ся­чи замість на­го­ро­ди смерть; од­на­че не пе­рес­таєш че­рез дурість свою зби­ра­ти мед. Ба­га­то у вас голів, але всі без­мозкі. Вид­но, що ви без пут­тя за­ко­хані в мед.

- Ти по­важ­ний ду­рень, па­не рад­ни­ку,- відповіла Бджо­ла.- Мед лю­бить їсти й ведмідь, а Шер­шень теж не про­ти то­го. І ми мог­ли б по-злодійсько­му до­бу­ва­ти, як ча­сом ва­ша братія й ро­бить, ко­ли б ми ли­ше їсти лю­би­ли. Але нам незрівнян­но більша радість зби­ра­ти мед, аніж йо­го спо­жи­ва­ти. До сього ми на­род­же-ні і бу­де­мо такі, до­ки не пом­ре­мо. А без сього жи­ти, навіть ку­па­ючись у ме­ду, для нас най­лютіша му­ка.

Сила: Шер­шень - се об­раз лю­дей, котрі жи­вуть крадіжкою чу­жо­го і на­род­жені на те тільки, щоб їсти, пи­ти і та­ке інше. А бджо­ла - се сим­вол муд­рої лю­ди­ни, яка у при­род­же­но­му ділі тру­диться. Ба­га­то шершнів без пут­тя ка­жуть: на­що сей, до прик­ла­ду, сту­дент учив­ся, а нічо­го не має? На­що, мов­ляв, учи­ти­ся, ко­ли не ма­ти­ме­те дос­тат­ку?… Ка­жуть се нез­ва­жа­ючи на сло­ва Сіра­ха [6]: «Ве­селість сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни» - і не тям­лять, що при­род­же­не діло є для неї най­со­лод­ша втіха. Пог­ляньте на жит­тя бла­жен­ної на­ту­ри і навчіте­ся. Спи­тай­те ва­шо­го хор­та, ко­ли він ве­се­лі­ший? - Тоді,- відповість вам,- ко­ли по­люю зай­ця.- Ко­ли за­єць смачніший? - Тоді,- відповість мис­ли­вець,- ко­ли доб­ре за ним по­люю.