Балада для кривої Варги

Крива Варга прокинулась посеред буремної літньої ночі. Близькі удари грому і спалахи блискавки перетворювали її оселю на епіцентр страхітливої баталії; шалений вітер шмагав гілками дерев об вікно, мовби намагаючись розтрощити його, увірватись досередини… Втім, її розбудив не заглушливий гуркіт грому, не удари гілок об вікна — її розбудило страшне, але безсумнівне відчуття, що її сина, Стефа, більше немає серед живих…

***

Здається, все. Сьогодні — моя остання вистава. Не можна більше обманювати себе, продовжувати агонію… Треба якось завершити це безцільне блукання по битих дзеркалах, припинити закривавлювати сцену своїми слідами…

Досить, Аманта, я ніколи не стану такою, як ти.

Протяг в коридорах… Подерті, обважнілі від пилу куліси… Кучугури древньої бутафорії за сценою… Старі програмки з викресленими іменами… Храм мистецтва? Склеп мистецтва. Давній, забутий курган.

Більшу частину життя я провела в цьому склепі, і все, що відбувалось поза ним, мене не цікавило. Що, як я сьогодні вийду звідси і ніколи не повернусь? Що я буду робити там, у великому, прекрасному і порожньому світі? Я можу поїхати звідси, можу спробувати знайти собі місце, спробувати жити як всі. Я давно мріяла поїхати в гори, там я зможу забути… ненадовго. Але потім… Мені так чи так доведеться вирішувати, і я не певна що є сенс чекати. Чи зможу я жити в глядачевому залі, коли стільки років мріяла про сцену?

Чи зможу я прокинутись від тяжкого сну, який я створила сама, і який так довго обживала? Я побудувала собі страшний лабіринт, наповнений химерними віддзеркаленнями чужих успіхів і своїх безнадійних прагнень. Я все життя шукала вихід з цього лабіринту, але в нього немає виходу, тому що він і є — моє життя. Я змушена ходити колами, тікати від себе і повертатись до себе, блудним дитям і нещадним катом. Як мені це набридло…

Мені здається, люди перебільшують складність вибору між життям і смертю. Ніхто не давав нам право вибирати. Так, наче можна вибирати між днем і ніччю… Ми вигадуємо причини і аргументи, намагаючись покласти день і ніч на ваги, але приходить вечір, і все вирішується без нашої участі. Я теж колись думала, що можу зробити цей вибір. Справді так вважала, і навіть була прийняла якесь рішення. Нажаль, не пам’ятаю, яке саме…

Але байдуже. Надворі — вечір, і театр спалахує вогнями. Сліпучі промені рампи б’ють в очі, зал стихає в очікуванні чергового яскравого сну. Слід починати свою партію. Безліч раз я вимовляла ці слова на сцені. Чи вірила я в цей сон? Чи повірю я, коли він закінчиться?

…День збігає
Сон розтане
Біль стихає
Ніч настане…

ЗАВІСА