Без права на реабилитацию

На згаданому вище тлі С.Кульчицький пише, що «юридичне, однак, українці в Польщі були громадянами цієї держави, а ворогування всередині держави є різновидом громадянського протистояння або війни». С.Кульчицький, знаючи методи діяльності УВО-ОУН, виправдовує терористичну діяльність цих організацій проти Польщі, а отже й проти міжнародного права, називаючи її «боротьбою».

Відносячись до II світової війни С.Кульчицький пише, що «подібну боротьбу не можна розглядати в категоріях протистояння ОУН і УПА Об’єднаним Націям». По-перше, «Об’єднаних Націй» на той час ще не було, була тільки антигітлерівська коаліція, тобто антигітлерівський союз держав, до якого входили США, Великобританія, Франція, СРСР, Польща й інші держави, а по-друге, події II світової війни слід розглядати за схемою: хто її розпочав, тобто хто був агресором і хто був на боці агресора, а хто виступав проти нього. Не треба, мабуть, доказувати С.Кульчицькому, що агресором була гітлерівська Німеччина, на боці якої в агресії взяла участь ОУН, отже ОУН у цій війні виступала проти антигітлерівської коаліції. Пропаганда про «боротьбу ОУН-УПА на два фронти» — це не терен науки: ОУН-УПА не вела дій ані проти Німеччини, ані проти збройних сил Радянського Союзу з метою їх знищення, ці бандерівські формування не мали на це сили й засобів, а оборонні дії ОУН-УПА проти винищуючих їх збройних сил Німеччини й СРСР не можна називати «боротьбою» з ними. ОУН-УПА мала лише кілька сутичок зі збройними силами СРСР, але, зазнавши від них поразки, зійшла в підпілля.

Далі С.Кульчицький пише про «створену ОУН повстанську армію», як «воюючу сторону в Другій світовій війні». По-перше, УПА не була повстанською армією, бо повстанські рухи і формування складаються виключно з добровольців, тоді коли склад УПА в більшості був терором залучений до неї. А якщо говорити про «воюючу сторону в Другій світовій війні», то, за вказаною вище схемою, слід би С.Кульчицькому вказати, на чиєму боці воювала УПА? Були дві сторони у цій війні: антигітлерівська коаліція по одному боці, а по другому гітлерівська Німеччина зі своїми союзниками. Даючи Міністерству Юстиції України свою оцінку подій, С.Кульчицький повинен був неодмінно визначити — на чиєму боці й проти кого діяла УПА?

С.Кульчицький повторює свою тезу про те, що «оунівці перебували у перманентному стані війни з Польською державою» і тому вони «перетворилися на природних союзників Німеччини після вторгнення вермахту в Польщу». Отже, за С.Кульчицьким, ОУН тільки від вересня 1939 року співпрацювала з Німеччиною, тоді коли це, просто, фальшування історії.

Автор листа Міністерству юстиції України про «проголошення незалежної від Росії Української держави» (тобто про так званий «Акт 30 червня 1941 року) пише як про факт, що відповідає міжнародному праву, на що вказує написання з великої літери «Української держави» і брак оцінки того узурпаторського кроку ОУН Бандери.

С.Кульчицький допускається фальшування історії, повторюючи пропагандивне твердження ОУН Бандери про «створення Української повстанської армії восени 1942 p.» тоді, коли рішення про створення цього збройного формування ОУН Бандери зробила в лютому 1943 року і початкове називалося Українська визвольна армія (УВА), а назву УПА ОУН Бандери привласнила від формування Тараса Бульби-Боровця весною-влітку того ж року.

Кваліфікуючи УПА, С. Кульчицький пише, що її конфронтація з Німеччиною «була однотипною з Рухом Опору у Західній Європі і боротьбою радянських партизанів». Слід, отже, повторити, що ОУН-УПА не провадила збройних дій проти сил Німеччини з метою їх знищення, не знищувала шляхів постачання Німеччиною зброї і солдатів на фронт, не пускала поїздів під укоси тощо, не було, отже, «конфронтації» ОУН-УПА з Німеччиною, ОУН Бандери тільки «гнівалася» на німців за наказ відкликати «Акт 30-го червня 1941 року», а сутички влітку 1943 року (тільки тоді!) з німецькою поліцією чи жандармерією мали на меті здобути зброю і продемонструвати гнобленому гітлерівцями населенню антинімецьку політику.

ОУН-УПА (у великій мірі «Служба безпеки») займалися чимось іншим, ніж «протистоянням з німцями», про це, однак, С.Кульчицький і не згадує: збройні структури ОУН Бандери (УПА, «Служба безпеки», «Польова жандармерія», СКВ) у 1943 році на Волині, а в 1944 році в Галичині проводили масову, планову, доктринальну чистку польського населення, в результаті якої мученицькою смертю впало щонайменше 120 000 польських беззахисних дітей, стариків, жінок, чоловіків. Це — побіч 80 000 українських жертв бандерівців, які впали такою ж смертю у 1941–1950 роках.