Беззоряне море

Паперова зірочка, забризкана золотою фарбою

Беззоряне море збурюється.

Сови спостерігають, як повільно змінюються припливи.

Птахи літають над хвилями, що розбиваються об давно покинуті береги.

Вони кричать, застерігаючи та звеличуючи.

Час настав. Вони так довго чекали.

Сови верещать і святкують, аж поки море не здіймається так високо, що їм доводиться шукати собі прихистку.

Беззоряне море громадиться далі.

Воно вже затоплює Гавань, витягає книжки з полиць і заявляє свої права на Серце.

Кінець настав.

І саме тут і зараз Король Сов несе на своїх крилах майбутнє.

Закарі Езра Роулінз плутається в завісі з кашеміру та льону й стягає з вішаків светри й сорочки, коли вони з Доріаном мчать назад крізь шафу; тунель позаду них розсипається, здіймаючи хмару пилу.

У кімнаті Закарі більшість книжок попадала з полиць. Забута пляшка з вином перекинулася, розплескавши рідину на краєчок столу. Кролики-пірати потрапили в кораблетрощу на підлозі біля каміну.

Черговий поштовх кидає шафу на підлогу, і Закарі біжить до дверей, на крок випереджуючи Доріана. Хлопець хапає свою торбу й закидає її на плече.

Рушає до Серця, не знаючи, куди ще можна податися, і розмірковуючи, як саме слід діяти під час землетрусу, якщо він заскочив тебе під землею.

Поштовхи послаблюються, але завдана шкода очевидна. Їм доводиться переступати через повалені полиці й меблі, зупинятися, щоб звільнити з-під поламаного столу кота. Смугастик стрімголов тікає, не подякувавши їм.

— Не думав, що вона справді це вчинить, — каже Доріан, дивлячись на кота, який перестрибує канделябр, що лежить на підлозі, проливаючи воскові сльози на каміння, а тоді зникає в темряві.

— Що вчинить? — не розуміє Закарі, але попереду них щось гуркотить, і вони йдуть далі своїм шляхом у протилежному від кота напрямку, а хлопець подумки завважує, що це поганий знак.

Коли вони майже дістаються Серця, то чують, як хтось про щось волає, але Закарі не може розібрати слів через якесь металеве клацання. Доріан тягне його назад і спирається рукою на стіну, блокуючи хлопцеві шлях уперед.

— Я хочу, щоб ти знав дещо, — каже він. Із Серця лунає черговий гуркіт, і Закарі озирається на джерело звуку, але Доріан тягнеться до його обличчя й розвертає до себе, плутаючись пальцями в хлопцевому волоссі. Так тихенько, що Закарі ледве чує його серед навколишнього галасу, чоловік каже: — Я хочу, щоб ти знав, що мої почуття до тебе справжні. І мені здається, що ти почуваєш до мене те саме. Я вже зазнав багато втрат і не хочу втратити ще й це.

— Що? — перепитує Закарі, не певен, що правильно його зрозумів, і бажаючи почути більше, пересвідчитися, що саме мав на увазі Доріан і про які почуття він хотів сказати.

Окрім того, йому було цікаво, чому чоловік обрав для цієї розмови найменш слушну мить. Але насправді ніякої розмови не відбувається, бо Доріан ще мить дивиться йому в очі, а потім відвертає погляд і йде геть.

Спантеличений Закарі залишається стояти, обіпершись на стіну. Підлога знову здригається, і чергова порція книжок гупає на підлогу.

— Що воно таке діється? — дивується хлопець уголос, але ніхто не відповідає, навіть голос у нього в голові мовчить.

Закарі поправляє торбу на плечі й рушає назирці за Доріаном.

Коли вони дістаються Серця, стає зрозуміло, що це клацає: механічний усесвіт зруйнувався, маятник розхитується абияк, плутаючись у великих металевих петлях — щось згори марно намагається рухати ними, тож вони підіймаються і падають з нерівномірними інтервалами, дістаючи підлоги й перетворюючи на порох уже й так потрісканий кахель. Золоті стрілки неушкоджені, але одна тепер указує на потріскану підлогу внизу, а друга тицяє, ніби звинувачує, у купу каміння на тому місці, де колись були двері ліфта.

Крики, що линуть з кабінету Хранителя, гучнішають. Доріан вдивляється в поламаний годинниковий механізм, і Закарі розуміє, що чоловік ніколи не бачив, яким Серце було раніше; від цієї думки все, що відбувається в них на очах, здається страшенно несправедливим, і хлопець засмучується і на мить — на коротку мить — жалкує, що вони опинилися тут.

Нарешті з-поміж голосів Закарі розрізняє голос Хранителя.

— Я нічого не дозволяв, — каже, ні, кричить він комусь, кого Закарі не бачить. — Я розумію…

— Ви не розумієте, — уриває його якийсь голос, і хлопець упізнає його, ймовірніше, через те, як завмирає Доріан, а не тому, що справді пам’ятає, як розмовляє Аллеґра. — А я розумію, тому що вже бачила, до чого це призведе, і не дозволю цьому трапитись, — каже жінка й з’являється на порозі у своїй шубі. Коли вона помічає Закарі з Доріаном, її червона помада кривиться в гримасі. Хранитель крокує за нею у вкритій пилом мантії.

— Бачу, ви досі живий, містере Роулінз, — зауважує Аллеґра спокійно й буденно, наче це не вона щойно верещала, ніби вони не стоять посеред купи металу, що з гуркотом падав, і розтерзаних книжок без палітурок. — Я знаю декого, хто зрадіє цій новині.