Бiлi звiрi

«… - Я завжди дивувався, якi ми стали рiзнi, брате, — сказав Євген. — Але зараз ти перевершив себе. Хiба Григорiй Олександрович у даному разi може бути для мене прикладом? Вiн лiтня людина. Все, що вiн устиг зробити, лишилося позаду. Над усе вiн боїться втратити те, що придбав.

— Таж вiн не просто обертається назад! Вiн перевiряє себе, щоб виключити можливiсть помилки, — заперечив я.

— Iстину треба вмiти вiдчувати, — сказав Євген. — Iнтуїцiя вченого — дивовижний iнструмент. Це той самий „дубець“, котрий безпомилково вказує на воду там, де iншим доводиться рити землю сотнями свердловин.

— Однак рано виносити дослiди за межi лабораторiї! Треба почекати, треба перевiрити наслiдки попереднiх дослiдiв, — промимрив я, вiдчуваючи, наскiльки прiснi й нецiкавi мої слова. Я розумiв, що Валi та iншим уже набридло мене слухати.

Євген хитнув головою, i густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Вiн промовив:

— Як казав Леонардо, „не обертається той, хто спрямований до зiрки“!

Валя вiдверто милувалася ним. А вiн скоса поглядав на представника президiї академiї.

I тодi я сказав… Що ж я сказав?..»

Тiм простягнув руку до сувоя. Вiн не розумiв, чому Семен зволiкає…

Запис шостий

«Зграя бiлих звiрiв з'явилася в околицi столицi.

Їхнiй натиск не стримує нi сила зброї, нi глибокi рови, нi отруєнi шматки м'яса, якi ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотнiх перехожих i на великi загони озброєних солдат. Люди гинуть не тiльки вiд їхнiх iкл, а й вiд голоду та хвороб. Епiдемiї, про якi вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали пiдприємства. Люди поступово повертаються до первiсного способу життя, стають iграшками стихiй…

Пiсля повернення нашої експедицiї збори жерцiв позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дiстати зiлля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам'ятi…

I ще одне бажання пригнiчує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлою життя. Я силкуюся дiстатися до озера Ланi, де мисливцi вперше помiтили бiлих звiрiв, що впали з неба. Можливо, менi пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дiйшов висновку: там, де росте чагарник лиху, бiлi звiрi не водяться, i тiльки-но вони поїдають на якiйсь дiлянцi рослиннiсть, вона густо заростає цим чагарником…»

— Дивна людина! — вигукнув Тiм, коли вони закiнчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим…

— Шкода, що вiн усе-таки не дiйшов до озера Ланi, — сказав Семен.

Задушлива, чадна темiнь оточувала печеру. Бiля входу коливалося сизе марево, облямоване срiблистими блискiтками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар'єр.

— Треба дiйти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записiв.

— Завершити його шлях? — напiвпитально мовив Тiм, спершись лiктем на кам'яний залом.

— Чому _його,_ а не наш? — у тон йому вiдповiв Семен, досить уже вивчивши зброєносця.

— Ну, це вiн хотiв з'ясувати…

— А ти не хочеш?

— Та я ж згоден iти, чого ти нервуєшся? — невдоволено мовив Тiм.

— А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати _його_ народ, _його_ цивiлiзацiю? Адже рятувати вже нiкого…

— Нiкого… — розгублено повторив Тiм, вкотре дивуючись, як це Семеновi вдається читати його думки. Тiм намагався наслiдувати його у всьому — в смiливостi, в сумлiнностi, в умiннi володiти собою i часто-густо досягав цього. Але як навчитися вiдгадувати думки?

Вiн спiдлоба глянув на Семена i сказав, мовби думаючи вголос:

— Це буде йому найкращим пам'ятником.

Вiн думав, що ця реплiка пiдiллє масла у вогонь, i не помилився. Темнi Семеновi очi спалахнули, обличчя пожвавiшало.

— Пам'ятником? — перепитав вiн. — Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам'ятник?