Bitches Get Everything

Цікаво, хто був би більшим героєм у ваших очах? Той, у кого більше бабла і статусу (не завжди, до речі, взаємозалежні речі), чи той, хто цей статус заробив собі віртуозним найобом широкого загалу? Приміром, що б ви подумали про Трішу Торнберґ, якби взнали, що розкішне помешкання, де вони зі Стоґнєвіч час від часу любили замочувати свої тіла у велетенській ванні і гратися в трейлер, насправді сквот? У тому сенсі, що проживали вони там абсолютно незаконно, поцупивши ключі у накачаного наркотою власника й запихнувши того власника в літак рейсом на Лос-Анджелес – катай, любесенький, Голлівуд за тобою вже всі нігті погриз… Маєш візу в паспорті і візу-ґолд у гаманці – це краще за акторські здібності.

Так, Тріша Торнберґ без будь-яких моральних спазмів може дозволити собі саботаж чужого життя, захоплення чужого приміщення і запуск свого летючого коріння в будь-якому місці на землі, аби їй там подобалося… Але не можна, в жодному разі не можна прив'язуватися до місць. Як і до людей. Тільки свобода забезпечує справжнє кохання. Справжню дружбу. Справжнє все.

– В цьому місці мені мали б перерізати горло, – відкашлюється Тріша, – ну, це якби я була дяпчиком із «Хороброго серця». Шотландія прохолодна й волога, як Карпати. Але більше я звикла до Азії. Тому ліпше буду красивим мальчіком із «Пустого дому» Кім Кі-Дука.

– Цхя! – чхає на це Стоґнєвіч.

Відтак вони довго вирішують, хто попреться на Житній по лимон для скляних макаронів. Це така їстівна шняга, її Тріша час від часу готує. А ще готує лаксу [52], але Давид ніяк не може запам'ятати це слово і називає лаксу кускусом. Але ж Азія – вона тепер усюди. Раптово й природньо увірвалася в життя. У ванні знову плавають путівники Lonely Planet по південно-східних краях, в туалеті живуть товстенні книжки про Індію, бо Тріша думає, куди б то повезти Давида після захисту його диплома.

– Малайзія, Індонезія, Філіппіни, – заявляє по телефону Давид.

– Таиланд, Лаос, В'єтнам, – відказує Тріша, сама була вона вже і там, і там… Її просто розважає таке от кидання кубиків на шкуру невбитого ведмедя: бабла ж то поки в них не зовсім до-фігіща. До того ж, Давидова мама, здається, встановила за ними стеження, тож до маніяка, що крадеться за Трішею, долучився тепер ще й якийсь горе-детектив.

– Ух, я як принцеса зі шлейфом! – Тріша хвалиться Стоґнє-віч. – Цікаво, вони разом грають у доміно чи просто мовчки їдять сємачки?

– Так чи інакше, – Стоґнєвіч випускає дим у розчинене вікно. Там якраз дико херачить дощ по дахах нашого нев'їбенно красивого міста, – вони заодно. Буквально – вони одно. Бо детектив той стопудово якийсь їхній родич. У єврейських родинах воно завжди так… А тут ти Давида ображаєш.

– Я?! Та ж бо чим?

– Ну, добре. Але навіть якщо й не ображаєш, то вже точно крадеш із добропорядної родини, а за це тобі, Торнберґ, і смерть. От тільки маніяком у моєму сні теж був хтось із твоїх мальчіків.

– А шо за сон?

– Ну, мрачнуватий, в принципі, сон. Ліпше не розказувати.

– Та ну ладно. Давай.

– Сон, коротше, про те, що ти виходиш заміж.

– За кого?

– За ***•

– Ммм.

– Там було дуже мало гостей. Все було ніби не у нас десь. Але в горах. Може, Карпати? Коротше, дивно все. І там ще мої батьки чогось були… неважливо. Коротше, тебе там намагалися вбити.

– Хто?

– Ну хтось із них – твоїх підопічних. Тільки я його не знаю тут, наяву.

– І шо – ти мене прикрила?

– Ага.

– І попали в тебе?

– Ага.

– Га-га-га! Ай вона ра-а-ан ту ю, у-у-у!!!! – верещить Тріша слова пісні горопашної Вітні Х'юстон. Та точно перевертатиметься в гробу, коли помре, канєшно. Хоча насправді такі поп-сюже-ти – ну чого брехати – час від часу зворушують і таких заслужених циніків, як Тріша.

– Ну, просто мені дико не хотілося, щоби ти помирала. Бо якось тупо – на своєму ж весіллі. А ще уві сні в мене було дике бажання побачити твою дитину… Чи то ти вже була вагітна на той час…

– Чи та дитина в мене вже десь завалялася…

– …але, може, я і не померла, бо просто дико хотіла дитину побачити.

– Н-да, на той світ фотки родичів не доходять, це точно. Ну, все одно спасіба… Дитину би я, правда, мусила назвати Стоґнєвіч, так у всіх голі-болі-вудських кінах роблять. А ім'ячко таке собі. Ну, не дуже красотне. Особливо як для дівчинки.

– Та да уж.

– А ще плюс комплекс вини, який дитина на шарік отримала! Ууу… Їй би довелося, ну там, епітафії колекціонувати, чи шо. В мене вже є один такий коріш-художник. Його хіт: «Пріхадітє пабистрєє, я вас очень жду, а меня не ждіте, я к вам не пріду».

– Ужжжас. Уявляєш собі людину, що сидить і отаке собі придумує?

– Ну, не собі, а людям добрим. За умеренную плату і почьот. Це ж так круто – купити родичу солідний пам'ятник і там ота-ке-от накрапати. І совість чиста, і перед людьми не встидно. Н-да. Не хотіла б я попасти в цільову авдиторію таких поетів.

– Да, я бик, я бик, ну і што же-е-е… На міня здесь треть зала пахо-оже! – бозна-чого починає співати Стоґнєвіч.

– О. Точно. Коли загнешся ти, я тобі шось таке от і напишу на могилці. Хай люди на цвинтарних екскурсіях потішаться. Це і буде твоя жизнь после смерті.

– Хуй тобі! – ображається Стоґнєвіч.