Bitches Get Everything

От уже четверту годину в літаку я п'ю червоне – а не біле – вино і реву як дурна. Спершу від фільму про собачок, що 150 днів виживали в Антарктиці, пізніше вже від заходу сонця за ілюмінатором і пісні What Else Is There. А, так. Іще від розкаяння за щоденне бажання померти. Я, знаєте, зараз лечу просто в епіцентр землетрусу, що тиждень тому вбив три тисячі людей. Три тисячі. Уявляєте цю цифру? Не теракти, не випадкові вибухи, не потонулі кораблі… Ну от, а тепер там обіцяють виверження вулкана. Того самого, що за тридцять кілометрів від нашого дому… Мама сказала, що посивіє, і я набрехала їй, що лечу в Австралію, а там усе спокійно. Отак я сказала. А потім сама плакала, що так мало людей заплачуть за мною, такою собі Трішею Торнберґ. Хто? Дід, бабця, мама, тато і сестра Ельза. Виходить, що я не маю права на смерть, інакше ці п'ять дуже важливих для мене людей засмутяться. А всі інші просто сприймуть мою смерть як культурне явище. Ну що я вам скажу? Вам – нічого. Ліпше скажу щось Богу.

– Господи. Ти знаєш. Я зроблю все, що Ти хочеш. Я буду: акторкою, письменницею, співачкою, художницею, журналісткою, режисеркою. Мамою врешті-решт. Ти тільки пробач мені ці мої повсякчасні погрози звільнення з Твоєї роботи – мої бажання померти. Мої реакції на чиїсь листи стосовно того, що мені ліпше вже ніколи нічого не знімати. На мій жаль до себе з приводу того, що я вже така доросла, а ще така маленька, така самотня і нікому за мене захиститися. Бо знаєш, Господи, у кожній бездомній королеві, котрою Ти і я зробили мене, живе маленька і вразлива дівчинка-бродяжка, і нічого з цим не вдієш. Її легко поранити, образити, скривдити. І їй інколи потрібен якийсь там певний час, аби стати монстром, котрого всі бояться.

Знаєш, що мені сьогодні снилося, Господи? Напевно ж знаєш, але ліпше я Тобі ще раз нагадаю…

Пробач, я реву знову, просто захлинаюся, і все це беззвучно, дивлячись на крило літака на тлі нічного неба. Крило як паґода. На вершечку світло. Для мене?

І

don't know what more to ask forI was given just one wish… [57]

– Так от, Господи. Мені снилося, що я сама пояснюю комусь таке: Диявол, щоби заподіяти більше шкоди людям, час від часу проробляє ось що. Він запліднює якусь цілком непримітну жінку, котра геть ні про що не підозрює. Потім ця жінка виношує дитя і приводить його на світ. Дитя вдається зовсім особливим, але, практично ні про що не підозрюючи, йде собі в люди і щось там сіє, щось там робить. Знаєш, одним із таких плодів і є я…

– У тому ж сні, Господи, я відразу запарилася, що роздираюся між ним і Тобою, адже, вочевидь, сію і щось добре і потрібне, Що радує Твій зір і Твоє серце… То як же нам бути, Господи? Таких, як я, є ще кілька, а то й більше, і всі ми розриваємося, бо хочемо служити Тобі, а природа у нас зовсім інша, протилежна, хтонічна. Що робити, Господи?!! Почуй мене. Почуй мене!!! Я пролітаю над Іраком. Тіґр та Євфрат. Не дуже випадково, Господи, такі думки приходять саме тут… Тут все народилося. ВСЕ. Хіба що не я. Та й то не знати. Мені ж відомо лише про одну площину мого народження. Чого мені сняться такі сни?! Навіщо мені це знати?… І як мені точно взнати, до якого з Твоїй планів я належу, Господи? До хтонічного чи до небесного? Чи той і той Твій план суть одне й те саме?… Тепер за вікном темрява. Внизу Тіґр та Євфрат. І кілька зірок нагорі.

Ми не часто-таки народжуємося. Фонтани крові у формі дівчат. У тілі дівчат… Правда, Господи?

Я хочу мати з ним дитину. Хочу зачати її на найвищій горі. Чи врятує це мене від чогось?

00:00:01:16

На початку Тріша Торнберґ була акторкою. Як нормальним музикантам вдається оминати у своєму житті етап гри у підземному переході, так і Тріші в юні роки не довелося зніматися в масовках чи з'являтися в епізодах у ролі перехожої чи секретарки, її відразу взяли на головну роль.

– Я тварь безсловесна, – казала про ту роль рудої стервочки Тріша.

Там і справді вирізали навіть ті дещиці діалогів, що було заплановано у сценарії. Незважаючи на те, що Тріша мруґала по екрану добрячих півфільму. Вона там ходила, бігала, вставала, сідала, милася в душі, підходила напівголяка до вікна, загорталася у різне дрантя і співала. Англійською. Бо російської мови – а замовником було саме російське Госкіно – у виконанні Тріші Торнберґ всі дико боялися. Реально просто висаджувалися.

– Ета не панятна вабщє чьто за акцент такой, – горював режисер. – Он нє хахляцкій, нє єврєйскій, нє прібалтійскій. Касмічєскій какой-та ізик.

Слухачам по шкірі бігали мурахи, і вони не знали, чого кінець світу настає так скоро. Якийсь такий реальний мікрокінець. Чи то Тріша непомітно для всіх у кишені вмикала ретранслятор своїх брейн-вейвів, що викликали у людей страх за збереження психіки чи з частотою звуків було щось не так, чи то вона так сильно і щиро ненавиділа російську мову, що несвідомо (а то й свідомо?) перетворила її фонетику на зброю масового знищення.