Читаем Bitches Get Everything полностью

І я певен, що ти мене любиш, мабуть, не менше.

Не знаю, що зі мною іноді відбувається…

Якби ти мене не кохала, то тобі легше було б просто це мені сказати, щоб я від тебе вїд'їбався, правда?. Таж ти цього неро-биш!:)

Тільки мені смутно зрозуміло чому… Я маю на увазі, чому не скажеш це щиро.

Точніше, у мене забагато варіантів відповіді на це питання… Та ну і хуй!

Мені з тобою класно! Краще, ніж із будь-якою іншою людиною на цій планеті! І це найголовніше.

Я заради тебе ладен життя віддати, ти можеш не сумніватися!

Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це зробити… А мені й не було б страшно.

Бо я кохаю!

Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вечерять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дулу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово «завжди»? ЗАВЖДИ – це така неперервна вервечка. Низка кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять усі бути чорні. Зв'язані між собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків разпо-раз трапляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й неможливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) «завжди». Звідси ті білі кубики чи й просто пробіли. «Завжди» стає беззубим і неповноцінним. Стає «Не-Зовсім-Завжди». І досить про це, якщо не можемо (чи, радше, не вміємо) напрягтися і щось удіяти…

Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на Готичному паті в бароковому замку після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й… пиво. Тріша героїчно не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги і більше того – навіть не втратила свідомості. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкненою в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла з незугарними лицарсько-шароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і не сказали.

Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торнберґ труїлася, втрачала свідомість, падала на сходах, оббльо-вувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсентом (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не господині…

Мій малий – він дійсно вері-факін-спешл – тієї ночі просто врятував мене і мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись із його вміння легко виходити з будь-яких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начистили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно чужих, на щастя) можна було б скласти в довгенький рядочок… Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я. Уявляєте: шукаємо його, шукаємо… Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом інфер-нальності. Знайомі студенти-психологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!

Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо решит, повезе нас до себе додому, у найза-тишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості. Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч розпливається на різні консистенції і кольори… Свідомість теж зливається з туманом, хоче втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.

Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врешті-решт його знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса, з чорною помадою і червоними тінями, у дірявих коглотах, криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме колеса ровера на нічних шляхах.

Зрештою, досить про це.

– Льотчик такий красивий, – каже моя сестра.

Я посміхаюся.

<p>00:00:00:04</p>
Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Проза / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия
Салюки
Салюки

Я не знаю, где кончается придуманный сюжет и начинается жизнь. Вопрос этот для меня мучителен. Никогда не сумею на него ответить, но постоянно ищу ответ. Возможно, то и другое одинаково реально, просто кто-то живет внутри чужих навязанных сюжетов, а кто-то выдумывает свои собственные. Повести "Салюки" и "Теория вероятности" написаны по материалам уголовных дел. Имена персонажей изменены. Их поступки реальны. Их чувства, переживания, подробности личной жизни я, конечно, придумала. Документально-приключенческая повесть "Точка невозврата" представляет собой путевые заметки. Когда я писала трилогию "Источник счастья", мне пришлось погрузиться в таинственный мир исторических фальсификаций. Попытка отличить мифы от реальности обернулась фантастическим путешествием во времени. Все приведенные в ней документы подлинные. Тут я ничего не придумала. Я просто изменила угол зрения на общеизвестные события и факты. В сборник также вошли рассказы, эссе и стихи разных лет. Все они обо мне, о моей жизни. Впрочем, за достоверность не ручаюсь, поскольку не знаю, где кончается придуманный сюжет и начинается жизнь.

Полина Дашкова

Современная русская и зарубежная проза