Читаем Bitches Get Everything полностью

– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.

– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.

– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.

– Перепрошую?

– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?

– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.

Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»

Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.

Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…

Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.

Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.

– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.

Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.

Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.

Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.

Зате я дивлюся прямо на нього.

– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?

– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.

<p>00:00:02:07</p>

Сонце сьогодні заходило якось незвично повільно. Наш будинок, пісок, одяг, волосся мого чоловіка з білих поставали рожевими і ніяк не хотіли набирати кольору сутінків. Океан і сам був несподівано тихим, аби не привертати зайвої уваги. Слуги, чи то пак кер-тейкери [82], як ми їх політкоректно називаємо, сьогодні мають вихідний. Не приходила навіть Естер, котра тут насправді нами всіма опікується і все тримає в порядку, а я її вчу української та англійської. Я спостерігаю свої стопи в гамаку на тлі виднокраю.

– Не знаю, що тут красивіше: твої стопи чи захід сонця? – посміхається *** і кладе лід у склянки з кампарі. Чутно тільки тихе дзеленчання. Відтак він приносить напій мені й по-дитячому перехиляється через перила веранди, дослухаючись до звуків олд-скульного танґо вдалині.

Ми. одружилися так, як завжди й хотіли – за трьома обрядами. За православним у крихітній гірській церкві в Кападокії. За буддійським у Паро Дзоні в Бутані. За протестантським на крижаному сліпуче-білому острові Скай.

Я королева снігу і камінняЯ знаю острів де нас повінчаютьНа півночі ШотландіїТи вийдешДо мене із тумануТи єдиний

– написала я колись давним-давно. І ніде ніхто про це не знав. Листівки родичам, запрошення якось у нас погостювати кілька тижнів.

Я люблю кожну мить свого минулого, кожен його мікрокадр – воно ж колись було інтенсивно прожитим теперішнім, так? Люблю, але не прив'язуюсь. Так само, як ніколи не прив'язуюся й до людей.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Проза / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия
Салюки
Салюки

Я не знаю, где кончается придуманный сюжет и начинается жизнь. Вопрос этот для меня мучителен. Никогда не сумею на него ответить, но постоянно ищу ответ. Возможно, то и другое одинаково реально, просто кто-то живет внутри чужих навязанных сюжетов, а кто-то выдумывает свои собственные. Повести "Салюки" и "Теория вероятности" написаны по материалам уголовных дел. Имена персонажей изменены. Их поступки реальны. Их чувства, переживания, подробности личной жизни я, конечно, придумала. Документально-приключенческая повесть "Точка невозврата" представляет собой путевые заметки. Когда я писала трилогию "Источник счастья", мне пришлось погрузиться в таинственный мир исторических фальсификаций. Попытка отличить мифы от реальности обернулась фантастическим путешествием во времени. Все приведенные в ней документы подлинные. Тут я ничего не придумала. Я просто изменила угол зрения на общеизвестные события и факты. В сборник также вошли рассказы, эссе и стихи разных лет. Все они обо мне, о моей жизни. Впрочем, за достоверность не ручаюсь, поскольку не знаю, где кончается придуманный сюжет и начинается жизнь.

Полина Дашкова

Современная русская и зарубежная проза