Биті є. Гоцик (Повністю)

Хворобливий кволий Ілія народився у квітні. А як інакше? Старі люди, що вони увесь вік прожили на похмурому балтійському узбережжі Польщі, будь-кому пояснили б: діти моряків-китобоїв завжди народжуються у квітні, бо китобої зазвичай повертаються з промислу у червні, тож їхні малята вилуплюються саме навесні.

До п’ятнадцяти років Ілія викохував легенду про хороброго тата, що він по-геройськи загинув у північних морях. Так казала мама. А потім дізнався: батько живе на сусідній вулиці і ніколи не виходив у море. Він був бухгалтером і порахував, що мама з Ілією — надто обтяжливий тягар для його життя.

Вражаюча новина надовго прибила хворобливого Ілію до ліжка. Поряд тліла турботлива ненька, ніяк не могла збагнути, чим єдиному синочку зарадити. Гладила по блідій прозорій щоці, заглядала у проникливі глибокі чорні очі.

— Ілля, Ілюшенько. Пий більше…

Хлопець відвертався до стіни, безпорадно втуплювався у килим — не міг матінці признатися: знає правду… Тільки бідкався роздратовано: «Який я Ілля? Я — Ілія…»

З дитинства ненавидів — власне кволе тіло, власне ім’я, що воно звучало йому сумнівним питанням: «Іль я?» Ненька б узагалі мала назвати його Петром, враховуючи немалу кількість каміння, розкиданого синовим тілом від нирок до підшлункової. Та вибирати не доводилося. І він не бачив виходу, не бачив аж до того дня, коли сам назвав себе Ілією.

І все змінилося. Ні, не став сильним і хижим, не обріс друзями і закоханими дівчатками, не змінив звичок і не посміхався ширше, ніж раніше. Самотній, заглиблений, з того дня Ілія розглядав людей, вулиці рідного містечка, усе навкруги ніби з іншої реальності. Ніби щойно повернувся з суворих північних морів і тепер оце обирав: який файний дім придбати для мами замість їхньої маломірної халабуди, яку красуню-подругу завести, яку автівку купити і де побудувати собі замок з грубими кам’яними неприступними стінами. І якщо багатих будинків, красивих панянок і крутих автівок вистачало — бери, не помилися! — то місця для замку ніяк не знаходив на рідному узбережжі поблизу Гданська.

Ідея виникла не вчора. Засіла у голові з дитинства. Гортав сторінки книжок про лицарів і героїв, зупинявся на яскравих ілюстраціях — високі мури, круглі вежі, люстри зі свічками високо під стелями урочистих залів. І неодмінно бачив там себе — за важким дубовим столом, біля палаючого каміна на шкурі чи на розкішному широкому ліжку під балдахіном.

З часом розкішне ліжко лицарського замку витіснило інші картинки. На невагомих білосніжних перинах зітхали голі красуні: «Полюби мене, Іліє!» Ілія безпорадно кусав гарячі губи, зривав з вузенького диванчика квітчасте простирадло з мокрими плямами від нічних полюцій, потайки від неньки прав у широкій пластмасовій мисці і сушив, як зима, на батареї у своїй тісній кімнатці.

Потім ставав перед дзеркалом, роздивлявся себе прискіпливо, ніби мрії мордували не тільки душу, зміцнювали тіло, гартували характер, вдачу. Та на Ілію дивилося кволе створіння з блідою прозорою шкірою, темним кучерявим волоссям, що тільки підкреслювало санітарний колір обличчя, довгий, як смичок, ніс, тонкі нервові вуста і глибокі вдумливі очі.

Ілія відсахувався, тремтів: він — ізгой, непотріб, помилка… Померти! Ні, жити! У високому, неприступному для нахабних, насмішкуватих очей замку з кам’яними стінами. Відчай заповнював душу, Ілія хапався за книжки: тільки тут був на рівних з мудрецями, героями, філософами, ловеласами і вправними ділками. Останні примудрялися замилювати очі і мудрецям, і героям, і філософам, і навіть хитрожопим ловеласам. У них були гроші. У них завжди були гроші, і ті кляті монети-купюри-камінці робили їх в очах волооких красунь і мудрецями, і героями, і навіть філософами…

— Усього лише гроші?.. — допетрав якось.

Аж побіг до маминої кімнатки, де у нижній шухляді рипучого дерев’яного комодика лежала чорна лакована шкатулочка з маминим скарбом. Мама не ховала… Як безкінечна робота і туга викручували суглоби, діставала її, сідала біля синового диванчика, розкладала на цупкому покривалі дві старовинні золоті монети, ланцюжок з ясним камінцем, обручку, перстень і дивні золоті сережки з прозорими смарагдами. Ілія знав: три покоління маминої сім’ї складали той скарб. Як він женитиметься, мама віддасть шкатулочку Ілії. Перспектива торкнутися дівчини, не те що женитися, здавалася Ілії найнереальнішою з усіх принад життя.

Рвучко відкрив шухляду, висипав з шкатулки на килим родинну пам’ять. Засмутився — дріб’язок… Поклав шкатулку на місце, поклявся — ніколи не торкнеться. Не вихід. Виходу не існувало в принципі.