Биті є. Гоцик (Повністю)

— Вибач, командире, — буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».

Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку — не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.

— Здоровезний такий… Як ведмідь, — чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.

— З іншим кимсь поїхав, — байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.

Мирослав глянув на годинник, закурив…

— Та їдь уже до своєї Ванди, — ворожо прошепотів Гоцик.

Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.

— Ну, й одразу б так, — процідив Гоцик йому вслід.

За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.

— Йолоп, — шепотів роздратовано. — Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…

Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», — подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.

Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.

— Доброї ночі… — Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

— І тобі… — дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув — мовляв, горлатиму, всі почують.

— Ви часом не до Польщі їдете? — спитав Гоцик.

— Передачі не беру, — буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

Гоцик скривився — твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

— А мене візьмете?

Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика — руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця — й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

— Гроші… маю, — сказав.

— Багато?

— А скільки треба?

Дядько ще більше примружився — лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

— Ніскільки не треба, — відрізав.

Та Гоцик розчув слабину.

— Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

— Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

— А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

— Усі ви так кажете, а нам потім… — дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

— Зазвичай скільки берете? — сказав Гоцик дядькові у спину.

— А ти не знаєш? — дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

— А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

— І… скільки маєш? — хижо запитав старий.

— Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

— П’ятнадцять тисяч. Євро.

— Добре, — так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

— Давай! — смикнувся.

— Ні, — сказав Гоцик. — Як перевезете, тоді й віддам.

— Покажи!

— Що?

— Гроші!

— При мені грошей немає, — відповів зухвало. — Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

Дядько завмер — сто сумнівів у шмаття.

— Жмудзь… Є таке.

Зітхнув.

— Інших шукай… — пішов геть.

Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:

— Стій! Добре… Візьму…

«А то! — холодно констатував Гоцик. — П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»

— Ще дві тисячі євро додаси, — дядькові губи тремтіли від радості. — Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.

— Добре, — легковажно погодився Гоцик.

Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не могла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:

— Лізь! І тихо сиди…

— Сидіти довго? — спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.