Битi є. Книга 1: Макар

Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.

— Що вона в тобі знайшла?

— Сам не знаю, — засміявся Макар. — Щастить… Мені просто щастить, Борю.

— А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…

— Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…

— Нані?

— Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде — як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. — Раптом захвилювався, розчулився. — Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…

Рудь смикнув головою: ні!

— Ярослав Михайлович чекає на тебе.

— Жартуєш?

— …За годину. У «Царському казані».

— Де це?

— В районі Собачого гирла.

— А де Собаче гирло?

— Сам шукай, — смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.

«Двадцять на дванадцяту». — Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.

— Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!

Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об’єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині — смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.

«Вона ж у павутинні сохла…» — подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.

— Ну… — чує голос Новаковського. — Розказуй!

— Що? — піднімає очі.

— Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…

— Точку?

— Мета в тебе є?

— Безумовно.

— Ну…

— Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…

— Перший?

— Десь так! — нахабство проривається хльосткою фразою — на!

— Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? — Новаковського важко вибити з колії.

— Ні. Все моє…

— Кому ти триндиш?

Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»

— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…

— Може…

Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?

— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?

Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?

— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!

— Не хотів, щоби ви знали…

— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.

— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.

Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»

— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.

— Добре…

— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!

Макар не відводить погляду.

— Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я — не проти…

— Добре…

— Що «добре»?! — аж тремтить. — Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…

— Згода.

— Що ти так швидко на все погоджуєшся?! — Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.

— Не на все…

— Правда? І що мені зась?

— Не покину…

— Нані?

Киває. За-араза!

— Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… — Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці — а-на! Муху бив. Промазав.

— Отже, так… — наважується. — У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?

«Авжеж! — подумки смикається механік. — Пересплю з Нані — загризеш, не подавишся!»

— Безумовно.

— Дивись… Слово — закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?

— Безумовно, — повторює приречено.

Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»

Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами — хоч вий. Уже і вітер помагати взявся — підняв куряву, підганяє — цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить — і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.