Битi є. Книга 1: Макар

О дев’ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще — як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж — люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, — плакало серце. — На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене — під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»

Сунув, вдивлявся, наче перевіряв — правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.

— Маячня… — буркнув. — Виставка якась чи шоу…

Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут-таки, перед будинком культури, — ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:

— Пропустіть! У нас тут добір на шоу!

У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.

— Та що ви як показилися, люди? Нема тут ніякого шоу! Звідки у вас це оголошення? Не знаємо нічого!

Макар відчув: судинами — окріп. Аж у голові закипіло. А! То ще не смерть?!

З юрби вискочив міцний парубок років двадцяти. «Мені би такий підійшов…» — констатував механік несподівано азартно. Парубок став на порозі, загорланив:

— Так! Усім тихо! Ще не час. Нам на десяту треба було підходити. Поки відбір не розпочався, пропоную скласти чергу. Я — перший!

— Приїхали! Він перший… Та я тут з шостої ранку! — крикнула красива, як світлофор, жінка у смугастому пальті. — Я перша. За мною бабця була… У кедах і з мобільним телефоном. Щось не видно. Може, померла?

Юрба заходилася впорядковуватися. Слова, лікті, лікті…

— А точно по сто доларів платитимуть?

— А то! Я про такі шоу чув. Мій сусід після такого шоу тачку купив…

— Родичів не беруть. Я знаю.

— Що ти брешеш?

— Сто баксів? Мопед куплю!

— Де ти бачив мопеди по сто баксів?

— Добре, щоби шоу тривало і тривало. Чули? «Шоу маст гоу он!» Я би на рік записався…

— Дівко! А ти тут якого тирлуєшся? У тебе ще точно паспорта немає!

— У мене досвід великий…

Макар зіщулився — слова били градом. Відійшов трохи вбік. Розгубився: і що робити? Й мови не було, щоби оце просто стати перед юрбою, тицьнути пальцем у того чи іншого — ти й ти, а іншим — вибачайте. Розірвуть. «Блін, які ж ідіоти, — психонув. — Куди пнуться? Хай би прийшло двоє-троє… Мені більше й не треба. Але таких, щоби викликали довіру і співчуття. Щоби «сігмівцям» не хотілося їх убивати разом зі мною. Щоби заради них…» Озирнувся: неподалік від розпаленої юрби байдуже курив тьмяний від хронічного вживання оковитої занедбаний чолов’яга років сорока. Сіра куртка на плечах-вішаках, спортивки, шльопки. Макар напружився, підійшов до алкаша, став поряд.

— Дай вогню!

Алкаш мовчки дістав запальничку.

— А тобі, бачу, бабки по цимбалах? — обережно запитав Макар.

— Я нефартовий, — сказав алкаш. — Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.

— Який?

— За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…

— Ну… Тоді ходімо, — раптом сказав Макар.

— Куди?

— Працювати.

— А ти…

— Я, я! — Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: — Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…

— Я надійний! Тільки в мене ці… умови…

— Розберемося! — занервував Макар. — Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…

— Пане! — почув за спиною тремтячий хриплий голос. — Візьміть мене!

Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, — але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи — підкреслювали.

— Ви… помилилися!

— Я все чув. Дозвольте представитися — Пустовоєв Геракл Генрихович.

Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.

— Мовчіть, Геракле!

— Я можу все! — клятвено запевнив Геракл Генрихович.

— Йдіть за мною!

Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.

— Пустовоєв! Геракл Генрихович, — перелякано сказав Пустовоєв алкашу.

Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, — спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.

— Що треба? — грубо вишкірився Макар.

— Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.

— А я за гроші! За гроші! — захвилювався Геракл.

— Без грошей? Чому? — насупився Макар.

— Адреналін!

— Не всцишся?

— Ні.

— Добре, ти хто?

— Людина, — сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.

— Людина? Ну, добре. Поговоримо.

— А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? — запанікував Пустовоєв.

— Обов’язково, — суворо відповів механік. — Ходімо, найманці.