Битi є. Макар

Після небезпечного дзвінка шефа Марті наснилося сире м’ясо. Та так яскраво й переконливо, що наступного дня вона перерила увесь Інтернет, шукаючи ймовірних роз’яснень. Чого тільки не обіцяли люди знаючі: і зубний біль, і радикуліт, і невралгію, і незвичайні проблеми у звичайних справах, і навіть конфіскацію майна з ускладненням. Остання сентенція особливо вразила бідну Марту.

— Як це — «конфіскація майна з ускладненням»? — сушила мізки. — Не віддаватиму? А мені за це ускладнять життя? А яке життя без майна? Життя без майна — вже ускладнення. І що робити?

А робити щось — аж руки чешуться. Звикла беручка не залишати хвостів — розв’язувати проблеми з оперативністю мухобійки. А як до того м’яса підступити — й гадки не мала.

— Точно про Сашка хтось дізнається, — вирішила врешті. — А через нього — про апартаменти біля цирку. І буде мені усе гамузом — і радикуліт, і невралгія, і конфіскація. З ускладненням… службового становища.

Аж схлипнула — надто уже реалістична перспективка поставала. І що робити? Перша слушна думка — покинути юного коханця — добила. Не хотіла Марта без Сасуньки лишатися. У красних мріях інше бачила: оце знайде собі генерала, а Сасунька при ній залишиться. Для серця. Стільки уже в нього грошей вкладено, у того Сасуньку! А тут оте м’ясо. Це поки Сердюк по Брюсселях роз’їжджав, розкошували. А тепер — зась. У Сердюка око гостре, рука важка, рішення швидкі. Прожене! Та так, що вже не знайде Марта ніколи такої файної роботи.

— І що робити, Господи? — про Бога згадала. — З апартаментів Сашка виселити?

— Ні… — докумекала. — Треба Сашкові від Сердюка піти. Отоді — красно. Отоді… ми з ним разом Сердюкові око не намуляємо, а що там у мене вдома, шефа ніколи не цікавило.

Похнюпилася: і як Сашкові пояснити? Образиться. Покине Марту. Сама ж обіцяла коханцю: депутатом зроблю! А тепер і з помічників вигнати хоче. А як він запротивиться? Покине Марту, а при Сердюкові лишиться. Володимир Гнатович вельми прихильний тепер до Сашка — довіряти йому став, цінує відданість.

Марта була геть засмутилась, та раптом пригадала ту неспокійну ніч, коли Сашко приваландався п’яним, приголомшив її планами про власну справу. Про автомийку якусь усе товк.

— Знову грошики викладай! — зітхнула, наче коханець уже стояв на порозі новенької автомийки, а Марті лишалося небагато — заплатити за неї. — Отак без майна і лишуся… І так уже…

Та перспектива «спалитися» з коханцем перед Сердюком чи просто втратити Сасуньку лякала Марту більше, ніж придбання якоїсь автомийки.

— А я не даватиму гроші просто так, — заспокоїла себе. — У борг… Заробить — віддасть.

Варіант видався стратегічно правильним. Сашко залишається в апартаментах — Марта ж не малолітка дурна по чужих кутах із коханим тулитися. Заразом Марта тактовно і делікатно поверне Сашка до планів із тою автомийкою. Гарно придумала. Залишалося тільки знайти слушний час, закинути вудку і набратись терпіння, бо поки Сашко біля Сердюка…

— …Краще не зустрічатися, — прошепотіла ображено, як мала дитина, що в неї цукерку відібрали. — М’ясо…

Нагода випала аж наприкінці квітня. Двадцять сьомого числа Сердюк і Рома Шиллєр терміново вилетіли в Крим, де хтось із місцевих необережно наклав лапу на чималий шмат землі біля моря, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. Марта побачила в тому промисл Божий, навіть до церкви збігала.

— Господь помагає, Сашенько, — хоробро поцілувала коханця прямо на робочому місці. — Як же все гарно. Завтра такий особливий день… І Володимира Гнатовича з Ромою не буде. І поговорити зможемо, і відсвяткувати вдвох…

— І чим таким особливим є завтрашній день? — запитав механік.

— Завтра день народження Саддама Хусейна, — скромно відповіло сонце. — І мій…

Вона вже кілька днів поспіль усе товкмачила «поговоримо, поговоримо», та варто було Макарові наполягти — «давай зараз і поговоримо», як Марта посилалася на справи: «потім, потім…» Настирливий рефрен дратував механіка. Лоскотав нерви: що задумала?

— Давай зараз і поговоримо, — запропонував коханці. — Шефа нема, ніхто не заважає…

— Завтра, коханий! — викрутилася Марта. — Зараз маю документи на Поділ, у партійний офіс, відвезти.

Двадцять сьомого квітня об одинадцятій ранку Саня Макаров лишився в офісі Сердюка сам. Покрутився для годиться з півгодини: і чого тут скніти? Краще гайне подарунок Марті шукати. Добре, хоч попередила про день народження. Цікаво, скільки їй років? Як на погляд механіка — так просто старезна. А що таким дарують? За майже рік стосунків із Мартою жодного разу не робив коханці подарунків. Як не зважати на квіти.

— Помилка… — прошепотів. — Треба її вразити.