Битi є. Макар

— Що робитимете до завтра? — запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. — Із Києвом прощатиметеся?

— По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, — відповів той.

— А я до церкви… — мовила партизанка. — Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.

Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.

— Хіба я не заслужила щастя?

Крок перший — Сердюк.

— Володимире Гнатовичу, — закинула наживку. — Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.

— Кажи, — наказав Сердюк.

— Олександр Макаров… — обережно, — вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо — матимемо свою людину й підприємство, через яке…

Сердюк думав кілька днів.

— Хай купує, — дозволив. — Після виборів віддаватиме половину прибутку.

— Безумовно! — підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.

Крок другий — Баклан.

— Пане полковнику, є апартаменти для вас, — вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.

— Скільки?

— Метрів?

— І метрів…

— Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…

— Замало!

— …За п’ятсот тисяч…

— Ти здуріла, Марто?!

— …Гривень.

— Гривень? — примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів — ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто — вразила! Що натомість попросить?

— За певних умов зможете й ці гроші повернути, — заінтригувала Марта.

— Нормальна схема! — запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.

Крок третій — Сашко.

Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала — доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.

— Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? — осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.

— Мені цікава перспектива. — Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок: «17900 дол. США — автівка; 5324 дол. США — одяг; 2767 дол. США — киш. гр., моб., інші витрати». Певно, вже немало дописала.

Одного дня наважився.

— Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, — сказав.

— Чому? — здивувалася Марта.

— Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.

Почервоніла до скронь, вирячила очі — оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.

— Не розумію тебе, любий… У чому справа?

— Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? — ва-банк. — У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…

— Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, — ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.

Механік сіпнувся, підскочив.

— А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!

— Сашко! Сашенько! — учепилася у нього. — Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!

— Що я для тебе зробив? — щиро здивувався механік.

Практична Марта замовкла. А й справді?

— Ну… Не варто все вимірювати грошима…

— Не можеш знайти аргументів?

— Я люблю тебе.

— Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… — Ох і ризиковий. — Ти рахуєш…

— Сашко! — обхопила його руками, притулилася.

— Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! — Хитрий.

— Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!

— Ні!

— Коханий…

— Облиш, Марто! — відштовхнув її. Зиркнув похмуро. — Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.

— Та чому? Я позичу тобі гроші.

Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!

— Позичиш? — Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім — тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…

— Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?

— Скільки?

— Триста тисяч…

— Доларів? — злякався механік.

— Гривень, любий. Смішні гроші…

— Смішні… — Серце упало. — Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?

— Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, — збрехала. — То домовилися?