Биті є. Макс. Книга 2

Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня - не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха - чує. Й сама не розуміла - як то? Очі розплющила - Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла - от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець - крейда, Дорина спина - класна дошка. “Я тебе люблю” - по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі - варто лише пригадати - на спині три гарячих слова.

Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.

- Давай разом… усе життя - Ромко жестами..

- Ні… Сам знаєш… - хитала голівкою.

Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах - не розлучимося! І Ромко завівся…

- Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.

- Страшно…

- Не бійся, Доро!

Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…

- Покинь ці думки, Ромко…

- Я. Тебе. Люблю… - літали долоні.

Дора - хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:

- Ромко… Ні…

.. .Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” - злякалася і якось уночі стала до чорного вікна - за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:

- Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть - твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

- Що?! Чого мичиш?! - і сама на максимальній загорланила. - Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо - ні, нічого не болить.

- Так якого ж біса ти мичиш?! - ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

- Я. Більше. Не буду, - жестами.

- Мовчи вже, щоб тебе… - гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

- Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив - тихо, на видиху - ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова -¦ схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дори- не багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах - жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама - не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала - та бери, що завгодно, Доро! - ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

- Файно, файно… - раділа Дора.

Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син - усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жаха- сгься:

- Мене звільнено?

- Це Дора! - Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. - Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього - тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

- Ні, ні, - дратується Макс.

- Гостьова… Біля сауни, - жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

- А, так! - Макс іронічно усміхається. - Й досі не звик до цієї квартири.

- А коли 6… - ляп!

- Дійсно… - не гнівається. - Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

— А ви…

- Ганна Іванівна,. - нагадує та.

- Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

- Звичайно.

- Добре, - далі, далі. - Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

- Тренажерна зала.

- Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

- Нормально. Тільки спати нема на чому…

Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок - ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.

- Ганно…

- Іванівна!

- Приберіть тут, Ганно Іванівно.

- Зараз.

- Зачекайте! У Києві є “Victorias secret”?

— Дізнаюся за хвилину.

Макс дивується:

- Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.