Биті є. Макс. Книга 2

- Дора глухоніма! - повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.

Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору, Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору - знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини - мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук - гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт - тільки вчора й отримали, а все інше - як завжди, без проблем!

- Дякую, - тільки й мовив Макс.

До Дори:

- Чим усі свята займалася, Доро?

Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так…

Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:

- Чим Дора займалася?

Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.

- Та так… - знизує плечима.

Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. “Ні, нічого не треба”, - хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала - ну, чим же тобі допомогти, дитино?!

На православне Різдво надвечір секретарка привела до ше- фового барлога малого онучка Славка - на нього вся надія.

- Давай розмовляти руками! - вигукнуло маля дзвінко.

Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.

Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила-чаклу-

вала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.

- А ходімо на повітря, пані Доро, - сказала секретарка. - На Майдані свята більше, ніж отут.

Дора благально склала рученята - сама… Сама піду. Дозвольте?

- Добре… Йди, - не встояла Ганна Іванівна. - Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.

Дора довго збиралася - одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.

Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску “Преса” на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.

- Ну, й дурна ж я і не каюся! - засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…

Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!

Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж - сто років Богові не вклонялася.

У соборі сяяння - свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела - Каштелу- Бранку?! - обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.

Зі служби разом поверталися. Помітили біля чавунної огорожі на протилежному боці бульвару руду, як щира радість, тендітну дівчину в чорному до п’ят. Стояла під тополею, тримала в руках картонку, а на ній три слова.

Одночасно прочитали. Ганна Іванівна усміхнулася світло:

- То - найголовніше. Правда, дитино?

“Так”, - кивнула Дора.

Секретарка раптом розхвилювалася, зупинилася, повернула Дору лицем до себе.

- От і не бійся нічого! Чуєш? Не бійся! Відріж страхи!

Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. “Так,

так”, - закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі - віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне.

Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.

- Не-е-е… боу… са! - вимовила те, чого самій ніколи не почути.

Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.

- Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…

Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:

- Дитино… Він знає, що ти… особлива.

Дора усміхнулася сумно, кивнула - добре. “Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!” - прочитала секретарка Дорині думки.

- Бо я бачила його очі, - прошепотіла Ганна Іванівна.