Биті є. Макс. Книга 2

- Якою рекомендацією?

- Особи, яка повернулася з туру… Ваша секретарка, я так розумію, в екстрим-турі не була… - просто плював і гнав геть.

- Скільки?.. - затявся Макс.

м

- Перепрошую…

/за

- П’ять тисяч! Євро! Вистачить? - оцінив мімічні зміни на лиці молодика. - За ці гроші я до Монако можу злітати. Туди і назад. І ще зіграти там… - чим сильніше молодик прагнув здихатися його, тим відчайдушніше хотілося зрозуміти: що ж криється за скупим формулюванням “Екстрим-тури, бомж- вояжі. Дорого”. Простягнув молодику конверт.

- Прошу! - чемний.

Молодик усміхнувся.

- Я вам подобаюся? - запитав раптом. Махнув рукою - не відповідайте. - Я сам собі подобаюся… Бачили б ви мене до екстрим-туру… Щеня…

За мить на сумнівному дивані Макс уже порівнював ще більш сумнівні послуги підвальної “Весни”. Можна було вирядитися у дрантя і за немалі гроші добу копирсатися у смітниках столиці у компанії таких же божевільних під наглядом інструкторів. За окрему платню контора організовувала бійку зі справжніми волоцюжками чи з ментами. І знову ж - залежно від побажання клієнта - бійку могли зупинити при загрозі життю, а могли і не втручатися - хоч помри. Окрема пропозиція: взяти участь у справжній крадіжці з переможним фіналом чи з арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то - стати на добу сутенером справжніх повій і не де-небудь у центрі - на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.

Пропонувала “Весна” і більш тривалі за часом забави - двотижневі тури “У режимі подвигу” і “У режимі жебрака”. З жебраками - зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають - далі самі.

- На виживання… Тут багато залежить від інструктора, - пояснював молодик. - У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, - постукав по столику, - усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.

- А без групи? - Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?

- Ні! Тільки з групою… П’ять осіб плюс інструктор-провід- ник. Повірте, екстрим-тур - не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.

- Я… Я не зламаю ногу! - тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. - Завтра ж…

Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.

- Добре. Віддам вам Дона. Дон - найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…

Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми “Весна” будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.

Куди тебе понесло, хлопче?.. За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки - одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.

Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло - так навіть цікавіше.

Дон з Юрком викидали з “тойоти” рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.

- Добривечір…

- Привіт, діду, - кивнув йому Дон, глянув на водія. - Заночуєш?

- Ні, додому” - відповів Юрко. - Давай, Дон… Повертайся…

- Не забарюся, - усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. - У мене напарник файний…

- Оце мене і дрючить найбільше, - буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.

Of-

Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.

- Неси! - Сам за другий. - Перевдягнемося і підемо.

- Куди? - Макс так і остовпів. - Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?

- Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п’ять хвилин вирушаємо.

- А тут… Тут хоч повечеряємо?

- Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…

- Навіщо?

- А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… - усміхнувся скептично. - Жартую…

У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка.сірий, схожий на арештантський одяг - тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв - перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.

- Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…

- Намет ти понесеш! - оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. - Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся - у своєму підеш, а то… То геть недобре.

- Але я… Я можу і не піти, - видушив Макс.