Биті є. Макс. Книга 2

Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала - освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж - день. Та як це зробити?

І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогги, всюди - гроші, гроші, гроші…

Засмутилися - безсилі.

- Давай на “ти”, Свєто, - тоскно мовила секретарка.

- Давай, - погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. - Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…

- І тебе.

З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.

Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну - ви там подуріли, чи що?! Продерла очі - все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці - і куди вони щоночі телепортуються? - тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? - Данко на поріг.

- Ма… Привіт…

- Ненавиджу pen!

- Ми всі все життя читаємо pen… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, - ошелешив Свєту Данко.

- Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, - буркнула. - Котра година?

- Святкова…

- А… - прокинулася врешті остаточно. - Точно. Восьме березня… Вітатимеш?

- Ясна річ, - розцвів, простягнув матері пакет. - Тримай!

- І що тут у нас?

- Смартфон…

- У дівчини своєї забрав? - запитала обережно.

- Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?

- Так… - роздивлялася коштовний гаджет. - А гроші де взяв?

- Заробив…

- Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це - вчинок.

- Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Рес- пект тобі. І уважуха…

- Дурник… - усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки - вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?

- Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?

- Нема проблем! - розсміявся щасливо. - Снідати будеш?

- А ти і сніданок приготував?

- Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…

- А зараз чого хочеш?

- Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?

- Поспішаєш?

Кивнув.

- До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…

Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.

- Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?

- Ні, - мотнув патлатою башкою. - Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…

- Що за діло? - запитала, ніби то найменше її цікавило.

- Важливе! - оголосив Данко і помчав на кухню.

“На Португалію тепер грошей у нього точно немае”> - подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.

Дора теж знала, як треба - збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися - так нічого і не заробила у столиці…

“Ні, ні”, - метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…

А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!

Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. “Не боюся! Не боюся!” - товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.

- Доро! Ну, де ти була? Я змерз! - вигукнув Данко, обійняв Дору. - І хвилювався. У тебе все гаразд?

“Так”, - посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: “Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки”.

Данко геть не засмутився.

- Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?

Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?

- Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, - Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі - тобі як, краще?

“Дякую, дякую! - Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до н их щокою. - Дякую…” І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?

- Серед нормальних людей працюватимеш, - тільки й відповіла секретарка.

Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:

- Не рви жили, сестро! Впадеш…