Блакитний Замок

Зрештою, випробування виявилося не таким вже й страшним. Доктор Трент був, як завжди, похмурим та грубуватим, але не назвав її хворобу вдаваною. Він вислухав її розповідь про симптоми, задав кілька запитань і швидко оглянув, а тоді якийсь час сидів, пильно до неї придивляючись. Валансі здалося, що він виглядає так, наче б жалів її. На мить їй перехопило подих. Чи ж вона поважно хвора? Не може бути, адже вона не страждала ТАК сильно, тільки останнім часом стало трішки гірше.

Доктор Трент розкрив рота, але, перш ніж щось устиг сказати, телефон біля його ліктя різко задзвонив. Він узяв слухавку. Спостерігаючи за ним, Валансі помітила, як раптом змінилося його обличчя. «Алло—так—так—ЩО?—так—так», а тоді, після короткої паузи: «Боже мій!».

Доктор Трент кинув слухавку, вибіг із кімнати й помчав вгору по сходах, навіть не глянувши на Валансі. Вона чула, як він у шаленому поспіху збирається, щось комусь різко викрикуючи, — мабуть, господині. Потім пронісся вниз із валізою в руках, вхопив із вішалки пальто та капелюх, відчинив двері на вулицю і помчав у напрямку станції.

Валансі сиділа сама в маленькому кабінеті, почуваючись так незручно, як ніколи в житті. Незручно — і принижено. Ото й усе, що вийшло з її героїчного рішення жити згідно з приписами Джона Фостера та перебороти страх. Вона погана родичка, не була ні коханою, ні подругою, але, виявляється, нічого не значить навіть у ролі пацієнтки! Діставши повідомлення по телефону, яке його схвилювало, доктор Трент забув про її присутність. Вона нічого не здобула, проігнорувавши дядька Джеймса і зневаживши сімейні традиції.

Якусь мить вона боялася, що от-от розплачеться. Це все БУЛО так, так кумедно. Потім вона почула, як господиня доктора Трента спускається по сходах. Валансі встала і підійшла до дверей кабінету.

— Доктор зовсім про мене забув, — сказала вона з вимушеною усмішкою.

— Так, це недобре, — співчутливо відповіла місіс Паттерсон. — Але не дивуйтеся йому, бідоласі. Він одержав телефонограму з Порт-Лоуренса. Його син потрапив у автокатастрофу в Монреалі й дуже постраждав. Доктор мав лише десять хвилин, щоб встигнути на поїзд. Я навіть не знаю, що ж він робитиме, коли щось трапиться з Недом, він надзвичайно прив’язаний до хлопця. Вам доведеться прийти знову, міс Стірлінг. Сподіваюся, що у вас немає нічого серйозного?

— Ні, ні, нічого серйозного, — підтвердила Валансі. Їй трішки відлягло від серця. Нічого дивного, що доктор Трент забув про неї в таку мить. Утім, вона вийшла на вулицю дуже розгубленою і спантеличеною.

Валансі пішла додому навпростець — Доріжкою Закоханих. Вона не часто нею ходила, але наближався час вечері, а вона не могла запізнитися.

Доріжка Закоханих бігла, звиваючись, околицею селища, попід крислатими в’язами та кленами. Її назва була заслуженою. Там завжди можна було зустріти чи то ніжну пару закоханих, чи то двійко молодих дівчат, що йшли, взявшись за руки і ділячись одна з одною своїми таємницями. Валансі не знала, при якій з таких зустрічей вона більше соромилася і почувалася більш незручно.

Цього вечора на її долю випали і ті, й інші. Спершу вона натрапила на Конні Гейл та Кейт Бейлі, у нових рожевих сукнях із органзи, з квітами, які були кокетливо увіткнуті в їхнє блискуче неприкрите волосся. Валансі ніколи не мала рожевої сукні, ніколи не втикала квіти у волосся. Пізніше мусила пройти повз незнайому їй юну парочку — хлопця й дівчину, що блукали, нікого не помічаючи, поглинуті одне одним. Рука юнака без найменшого сорому обвивала дівочий стан. Валансі ніколи не прогулювалася з юнаками, ніколи ніхто її не обіймав за талію. Вона мала б почутися шокованою — могли ж вони хоч до сутінків почекати, — але чомусь жодного шоку не відчула. Натомість, як зізналася собі у черговому спалаху відчайдушної щирості, відчула заздрість. Їй здалося, що ті, повз кого вона проходила, сміялися з неї та жаліли її. От іде маленька стара панна, Валансі Стірлінг. Кажуть, що за все її життя ніхто до неї не залицявся!

Валансі майже бігла, щоб швидше минути Доріжку Закоханих. Ніколи ще вона не видавалася собі такою безбарвною, дрібною та жалюгідною.

Там, де Доріжка Закоханих вливалася у вулицю, був припаркований старий автомобіль. Валансі добре знала цей автомобіль, хоча б через ревіння, яке він видавав. Всі у Дірвуді його знали. Тоді ще вираз «бляшана Ліззі[11]» не ввійшов у вжиток, принаймні, у Дірвуді. А якби він був відомим, то цей автомобіль став би найбляшанішою Ліззі — хоча це був навіть не форд, а старий грей слоссон[12]. Складно було уявити собі щось більш побите і менш солідне.

Була то власність Барні Снайта, а сам Барні у вишмаруваному комбінезоні якраз вибирався з-під машини. Валансі крадькома зиркнула на нього, квапливо пробігаючи повз автівку. Оце вдруге вона побачила горезвісного Барні Снайта, хоча багато наслухалася про нього, відколи він п’ять років тому поселився у «чагарнику» в Маскока.