Блакитний Замок

— Спробуєш пам’ятати, що ти — леді? — заблагала вона.

— Якби ж була надія про це забути! — втомлено відповіла Валансі.

Місіс Фредерік подумала, що не заслужила цього від Провидіння.

РОЗДІЛ X

— Благослови яства ці, що ми їх споживаємо, і освяти наше життя на служіння Тобі, — швидко промовив дядько Герберт.

Тітка Веллінгтон насупилася. Вона завжди вважала молитви Герберта надто короткими і «нестатечними». На думку тітки Веллінгтон, молитва, щоб бути молитвою, мусила тривати не менше трьох хвилин і мала бути проголошена піднесеним тоном, середнім між зітханнями та співом. На знак протесту, вона ще доволі довго, довше за інших, стояла зі схиленою головою. А коли ж урешті дозволила собі випростатися, то помітила, як Валансі дивиться на неї. Згодом тітка Веллінгтон запевняла, наче вже з цієї миті знала, що з Валансі щось негаразд. У тих дивних скісних очах — «щоб ви знали, — ніхто з такими очима не може бути цілком НОРМАЛЬНИМ» — таївся задоволений блиск розваги, немов Валансі сміялася з неї. Але, звісно, це було неможливим і тітка Веллінгтон відразу перестала про це думати.

А Валансі й справді розважалася, як на жодному попередньому родинному зібранні. Що в товаристві, що в дитячих іграх вона завжди була на німих ролях. Родина вважала її вкрай нецікавою. Вона не мала салонних талантів. Крім того, звикла ховатися від нудьги сімейних урочистостей у своєму Блакитному Замку, а це призводило до неуважності і підтверджувало її репутацію як особи тупої та пустопорожньої.

— Вона зовсім не вміє показати себе в товаристві, — так раз назавжди постановила тітка Веллінгтон. Ніхто з родичів не здогадувався, що Валансі тому не могла й слова промовити у їхній присутності, що їх боялася. Але тепер — кінець цьому! З її душі спали кайдани. Вона була готова порозмовляти, лишень знайшовся б привід. А тим часом дала своїм думкам таку свободу, як ніколи досі. Хвиля нестримного внутрішнього тріумфу піднімалася в ній, — а дядько Герберт тим часом краяв індичку. Він уже вдруге цього дня глянув на Валансі. Як то мужчина, не здогадався, що вона зробила зі своїм волоссям, але здивовано відмітив, що Досс зовсім не така погана з себе — і поклав їй на тарілку додатковий шматок білого м’яса.

— Яка рослина найнебезпечніша для вроди юної леді? — закинув дядько Бенджамін, щоб зав’язати розмову і «трішки всіх розрухати», як він це називав.

Хоча обов’язком Валансі було спитати: «Яка?», вона цього не сказала. Ніхто інший теж не спитав, отож дядько Бенджамін, після хвилинного очікування, мусив відповісти «час-ник» і констатувати, що його загадка провалилася.[19] Він із докором глянув на Валансі, яка ніколи досі його не підводила, але Валансі, схоже, навіть оком не кліпнула. Вона водила поглядом довкола столу, пильно придивляючись до всіх присутніх на цьому гнітючому зборищі поважних людей, і незалежно посміхалася, спостерігаючи за їхньою дріб’язковістю.

Це були ті самі люди, яких вона завжди побоювалася і яких шанувала. Сьогодні вона побачила їх новими очима.

Рослява, недурна, сановита тітка Мілдред, — балакуха, яка вважала себе найрозумнішою жінкою у родині, свого чоловіка ставила тільки трохи нижче від ангелів, а її діти були справжнім дивом. Хіба ж у її сина Говарда вже в одинадцять місяців не прорізалися зуби? І хіба ж вона не знала найліпших способів хоч збирати гриби, а хоч ловити змій? Яка ж вона маруда! І які потворні бородавки в неї на обличчі!

Кузина Гледіс вічно вихваляла того свого сина, який помер молодим, і вічно була посварена з тим, що залишився живим. Слабувала на неврит — або ж на те, що вона називала невритом. Неврит перестрибував з одної частини її тіла в іншу. Це було дуже зручно: коли їй не хотілося кудись іти, то вона мала неврит у ногах, а як треба було прикласти якісь розумові зусилля, — то в голові. Не можна ДУМАТИ, як у тебе неврит голови, моя люба.

— Що за стара шахрайка! — нешанобливо думала Валансі.

Тітка Ізабель. Валансі полічила її підборідки[20]. Тітка Ізабель була найсуворішим критиком у родині. Вона завжди перла напролом, розмазуючи критикованого по стіні. Не лише Валансі, а й інші Стірлінги боялися її. Всі визнавали, що в неї гострий язик.

— Цікаво, що трапилося би з її підборідками, якби вона засміялася? — розмірковувала Валансі без крихти сорому.

Сестра у других Сара Тейлор відзначалася великими світлими очима та численними рецептами маринадів і консервацій, а більше нічим. Так боялася сказати щось неделікатне, що не говорила нічого вартого уваги. Червоніла, побачивши картинку з корсетом на рекламі, а статуетку Венери Мілоської одягла в сукенку, «для доброго тону».

Маленька тітонька Джорджіана. Не таке вже й погане створіннячко. Але дуже тоскна. Завжди виглядала так, наче щойно накрохмалена і напрасована. Завжди боялася бути сама собою. Єдине, що їй приносило справжнє задоволення, — це похорони. Покійник — найпевніша річ на світі, бо з НИМ вже нічого не трапиться. А от життя було вельми небезпечним.