Блакитний Замок

— Ні. Я його не бачила, відколи довідалася. Але кажу вам — він зі мною одружився з жалості — бо я його попросила — бо він думав, що це ненадовго.

Місіс Фредерік і кузина Стіклс намагалися щось сказати, але дядько Бенджамін махнув до них рукою і зробив грізну міну.

— Дозвольте МЕНІ цим зайнятися, — кивок, кивок, і знову промовиста грізна міна. До Валансі:

— Ну, добре, люба, ми поговоримо про це пізніше. Бачиш, ми ще не зовсім все розуміємо. Кузина Стіклс добре казала, ти мала б нам раніше довіритися. Пізніше — ну, я думаю, ми знайдемо якийсь вихід.

— Думаєте, що Барні легко зможе отримати розлучення? — нетерпляче сказала Валансі.

Дядько Бенджамін утишив чергові вигуки жаху, що, як він знав, готові були зірватися з уст місіс Фредерік.

— Повір мені, Валансі. Все влаштується. Тільки скажи ще, Доссі. Чи ти була щаслива в «чагарнику»? Цей Сна- — містер Редкліф — був добрий до тебе?

— Я була дуже щаслива і Барні був дуже добрий до мене, — відповіла Валансі, наче декламуючи завчений урок. Згадала, що, як вивчала у школі граматику, то дуже не любила минулого й доконаного часу. Вони їй видавалися такими жалібними. «Я була» — це все було і скінчилося.

— Ну то й не хвилюйся, маленька. — Як дивно це звучало з уст дядька Бенджаміна! — Твоя родина за тобою обстане. Ми подивимося, що можна буде зробити.

— Дякую, — сказала Валансі, не дуже розуміючи, про що йдеться. Справді, — як мило з боку дядька Бенджаміна! — Можу я тепер піти нагору і трохи прилягти? Я — я — дуже втомлена.

— Звичайно, звичайно ти втомлена. — Дядько Бенджамін приязно поплескав її по руці — дуже приязно. — Ти вимучена і знервована. Йди, йди і приляж, як тобі зручно. Добре виспишся — і побачиш геть усе в іншому світлі.

Відчинив їй двері. Коли вона проходила повз нього, шепнув:

— Який найкращий спосіб втримати любов мужчини?

Валансі слабо усміхнулася. Знову повернулася до старого життя — старих кайданів. — Який? — спитала слухняно, як колись.

— Не повертати йому її[64], — відповів дядько Бенджамін зі смішком. Зачинив двері і потер руки. Кивнув і загадково усміхнувся, розглядаючись по кімнаті.

— Бідна маленька Досс! — сказав він патетично.

— Ти дійсно вважаєш, що — Снайт — може бути сином доктора Редферна? — спитала місіс Фредерік, переводячи подих.

— Не бачу жодних підстав для сумніву. Вона казала, що доктор Редферн був там. А він же багатий, як весільний торт. Амеліє, я завжди вважав, що у Досс є щось таке, про що більшість людей не здогадується. Ви надто суворі були з нею — надто притискали. Ніколи вона не мала шансу показати, чим є насправді. А тепер, диви, — запопала мужа-мільйонера!

— Але ж, — вагалася місіс Фредерік, — про нього розповідають страшні речі.

— Плітки й наклепи, самі плітки й наклепи! Я завше дивом дивувався, чому то люди такі скорі обмовляти інших, хоча нічогісько про них не знають. Він не хотів мішатися аби з ким, а людиськ це дратувало. Коли вони якось зайшли у мою крамницю з Валансі, то я був вражений, який то приємний чоловік. То я й перестав діймати віри тим історіям, бо вони не варті зламаного цента.

— Але його колись бачили у Порт-Лоуренсі п’яного, — сказала кузина Стіклс. Наче з осудом, але вже готова, щоб її переконали у протилежному.

— Хто його бачив? — різко зажадав відповіді дядько Бенджамін. — Хто його бачив? Старий Джеммі Странг КАЗАВ, що його бачив. А я б не повірив слову Джеммі Странга навіть під присягою. Сам вічно п’яний, то де йому щось бачити. Казав, що бачив його на лавці в парку п’яного. Тьху! Редферн заснув на лавці. Не переймайся ЦИМ.

— Але його одяг — і той жахливий старий автомобіль, — невпевнено сказала місіс Фредерік.

— Ексцентричність генія, — проголосив дядько Бенджамін. — Ти ж чула, як Досс казала, що він і є Джоном Фостером. Я в літературі не петраю, але чув, як один викладач з Торонто сказав, що завдяки книжкам Джона Фостера Канада потрапила на літературну карту світу.

— То — я думаю — ми повинні простити її, — поступилася місіс Фредерік.

— Простити її! — пирхнув дядько Бенджамін. Таки дійсно Амелія невірогідно дурна жінка. Не дивуватися бідній Досс — так змучилася життям з нею, аж розхворілася. — Певно, що так, ліпше простити. Але ще питання, чи той Снайт простить НАС!

— А як вона таки не передумає покинути його? Ти й гадки не маєш, як вона може впертися, — сказала місіс Фредерік.