Брат на брата

- Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, - нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?

- У цегельнi… в малiй шопi…

- Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi…

- Де лист од неї?

- Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

- Правда…

- Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

- Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?

- Пiвнiч скоро.

- Поїзд уже пiшов. - Та вам тепер у город i не можна…

- Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?

- Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?

- Дiйду.

- Бо їхати воно помiтнiше…

- Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…

- Пiдождете до вечiрнього?

- Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.

- Еге, там безпечнiше…

- Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.

- Зараз хочете йти?

- Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…

- Я зараз…

Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.

- А це попоїсти… Їжте!..

- Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.

- Ходiть - i я з вами.

- А тобi чого?

- Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…

- То щоб i тобi впало,цього хочеш?

- Та нiчого не впаде… Пiду!..

- Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром?

- Яром не так помiтно…

Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.

Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, - посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.

- Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. - знову розкотилося серед темряви.

I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…

З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.

Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.

- Козак верхи, - прошепотiв Петро.

Так! Ловлять його i вночi.

Треба вертатися назад.

Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.

- До верб, - шепнув Петро.

Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, - отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.

Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.

- Долго еще будем ездить? - почувся голос просто над їми.

- Да чорт его знает… Должно удрал уж он…

- Проехать разве оврагом?

- Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…

Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.

- Лежiть тут!

I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, - тодi вернувся так само обережно.

- Не видко вже нiкого, - рушайте швидше!