Бригантина

— А тепер глянеш: і Палац культури, і траса під вікнами, а воно приїде з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичікує, як би перескочити кудись поближче до барів та ресторанів, — обличчя Ганни Остапівни на мить хмарніє. — Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвіду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарізяки, яких маємо на кожному кроці остерігатись… Недовіра, взаємний острах — боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потім цілими партіями почали їх завозити з різних областей. Та все такі — на людей не схожі: в болячках, немиті, замурзані, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора ціле вогнище з їхніх заяложених карт розпалили. І силоміць не відбирали: кожен сам підходь і кидай, якщо совість заговорила… А зате пізніше… Іду якось містом, коли хтось гукає: «Ганно Остапівно!» Кому це я, думаю, тут потрібна… Юнак підбігав такий радісний, в куртці шкіряній. «Невже не впізнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотів розлучатися… Зараз на судноремонтному». Завів до павільйону, та ще й морозивом пригостив…

Усміхнулась Ганна Остапівна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зі столу.

Тільки були зібрались обидві сісти за учнівські зошити, як за вікном просигналив мотоцикл, почулися знайомі кроки на веранді… Жінки переглянулись весело. Так і є: з'явивсь на порозі власною персоною Костя Степашко, як завжди, підтягнутий, сухолиций, в доброму гуморі.

— Кажуть, десь тут іменинниця проживає? Вручив Ганні Остапівні букетик троянд у целофані, поставив на стіл пляшку червоного угорського — «Бичача кров»… Марисю Павлівну запитав, чи не втік знову від них Кульбака…,

Вона аж губки сердито надула:

— Звідки таке припущення?

— Та ось тільки що до мене один з лісосмуги вибігав, чистісінько ваш Кульбака…

І щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповідати свою пригоду. Мчить оце він грейдером, поспішав сюди зі швидкістю людини, яка квапиться на побачення, і раптом чує гук з лісосмуги: «Стій! Стій!». Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось… Підбігав до мотоцикла пацанок, викапаний тобі Кульбака, на голові в нього кашкет міліцейський — батьків чи братів!.. Десь там з кущів визирають ще кілька пастушат, стежать, як їхній вожак поведеться… А цей, видно, сміливець, зовсім по-бойовому звертається: «Дядьку міліціонер, покажіть свого картуза!» — «Нащо тобі?»- «Будь ласка, ну, покажіть». Що вдієш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає: ні, каже, це не те… «Та що ж ти хотів?» — «Я, — каже, — хотів перевірити, чи підкладка у вашому картузі, як у моєму!..» Отак розіграли, бестії малі, блюстителя порядку…

- І колишнього правопорушника, — засміялась Ганна Остапівна.

— Невже був? — здивувалась Марися. — Хто б міг подумати… Такий зразковий!..

Марися підхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гість тим часом, відкоркувавши пляшку, у вільній позі сидів на стільці й закохано стежив, як Марися господарює. Сьогодні він їй скаже нарешті те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освідчитись, зізнатись у своїх почуттях… Щоправда, не зовсім уявляє, як це воно буде, але ж… Отак би дивився й дивився на неї… Ось вона, зіп'явшись навшпиньки біля буфета, дістав кришталеві келешки. Майнула з ними на кухню і вже звідти несе їх помиті, розставляв обережно, кладе чисті серветки… Робить звичайнісіньке діло, а йому так приємно спостерігати її, ще й відкривати в Марисі оцю вроджену грацію, плавність рухів, природну красу, що є і в стрункій, ладненькій поставі, і в гордовитім повороті голови, і навіть у тому мимовільному жесті, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся… Коли вона знов сіла до столу, гість, поналивавши червоного в келешки, запропонував:

— За вас, Ганно Остапівно…

Марися підтримала з пафосом:

— За людину великої душі!

Відсьорбнувши вина, Степашко з іронічною міною звернувся до господині:

— Ганно Остапівно, хіба є душа?

— Був час, коли не було, зникла, — в тон йому відповіла Ганна Остапівна. — У моєї подруги навіть неприємності виникли, коли вона якось на уроці слово «душа» дала учням відміняти. До конфлікту дійшло, на захист необачної мусив стати «Робос», так звалась тоді профспілка освітян…

— У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму «кавалірові». — А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає…

— Здаюсь, — підняв руки Степашко. — Питання з'ясоване… Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі…

— Бо заждалася, — сказала Ганна Остапівна. — Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір… Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав… Або десь на операції — хуліганчат ловить…

— Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собі таке заняття — ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде…