Бригантина

— Нате ж вам! Нате! Ось вам фіраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник він за обрієм, аж тоді Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присів коло хлопців, задиханий, ніби після справжньої битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сірники в його руці обламувались, ледь спалахнувши, і видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався:

— Руки трусяться, наче курей крав!

— Заткнись.

Прикуривши нарешті, Бугор кинув сірник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбаці. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улітку, як горів хліб. Нічого страшнішого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, біжать з відрами, з шлангами і плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потім когось з попеченими руками, обгорілого до невпізнання, відправляють в лікарню. Колись і дядько Іван був попікся, обсмалився на такій пожежі, викликаній всього лиш іскрою від комбайна.

Важкою для хлопців була ця ніч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темінь, бо вчувалося, що хтось до пих підкрадається. Бугор аж здригався вві сні, певне, й уві сні не вщухала безглузда його битва з нічними експресами, що, побільшені сном та уявою, виростали в безконечну низку освітлених гуркотливих вагонів, якихось уже мовби абстрактних поїздів, що без нікого ідуть і йдуть, протинаючи степ, оперізуючи планету.

А світанкова пора, отой час, коли над степом зоріє і ранні пташки росу п'ють, застала їх біля траси, де було сухо й безросно. Хоч ніякого руху по трасі, проте хлопці все ж трималися насторожі, ні на мить не забуваючи, що вони втікачі, що за ними полюють. Напередодні з лісосмуги бачили, як гасав по степу мотоцикл, може, то був їхній добрий знайомий Степашко, ловець мічених дитячих душ. А одного разу прокушпелив польовим грейдером і шкільний автобусик, напевне, розшукуючи їх, — над ним можна було тільки посміятися, визираючи з соняшникових джунглів, на які важко осідала хмара піднятої автобусом пилюки.

— Найкраща пилюка — та, що здіймається з-під коліс відбуваючого начальства, — пожартував тоді Кульбака.

Нині їх прибило до цієї ось безіменної степової зупинки. Навкруги нікого. В один бік потяглися величезні поля рицини, а в другий — піщані кучугури з чубами й без чубів, може, якраз ті, що їх мама залишила Порфирові для майбутніх трудових звершень. А поміж цього безлюддя — траса, магістраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом, а зараз ще по-ранковому прохолодна після ночі. Біленька будочка стоїть біля траси, кимось невідомим побілена, ще й квітами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь, щоб було де знайти притулок подорожній людині від дощу чи від спеки. Приліпились і вони, ангелочки, до цієї зупинки, ждуть, пильнують автобус, хоч їм то, власне, однаково, куди їхати: чи в той край. чи в протилежний. Коліс би їм тільки, швидкості, рейсу хоч будь-якого! Не самі вирішують, все за них вирішить автобус: звідки перший прийде, на той і вчепляться, в ту сторону й зашумлять. Звичні вже до таких безцільних катань. Заб'ються в автобус, де тиснява та духота, де репродуктор аж розривається, і тітки сидять над своїми корзинами, кожна незворушна, як Будда, і дядьки-чабани в піджаках, хоч як тут жарко. Дівчата якісь поблизу пересміхаються, кривляться, — корзина чималенька їм ноги віддавлює, «тітко, посуньте», — не чує тітуся, спить… Проїдуть отак від зупинки до зупинки зайцями, як сіли в степу, так і встануть у степу, тільки подеколи Бугор з кривим осміхом виймає з пазухи щось підживитися: хлопці й не помітили, коли воно, оте чуже їстиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало.

Зараз Бугор сердитий никає побіля будки, — куриво кінчилось, тому й злиться. А Кульбака та Гена, перевтомлені неспокійною ніччю, сидять край дороги поникло, і Порфир, знічев'я дивлячись на грядочку чорнобривців та струнких рож біля будки, марно намагається розгадати: хто ж їх посадив? Поблизу ні села, ні хутора, а будочка стоїть, дбайливо так причепурена, і чорнобривці біля неї вже розкриваються пуп'янками, і рожі малинові, жовті та рожеві випустили цвіт з-поміж шорсткого листя. Мали б вони бути в росі такого ранку, але нема сьогодні роси, на листі пилюка, нічого пити пташкам польовим, нема де напитись і цим заблуканим ангелочкам, що їм аж у роті після ночі попересихало… Одначе хтось їх таки посіяв, оті невибагливі квіти, що спеки не бояться, не самі ж вони посіялися в степу? Якась добра душа зробила проїжджим людям втіху. При цих думках виринає перед Порфиром мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так, від душі, могла б посіяти, щоб краса з'явилася чиїмось очам і порадувала когось, хай навіть і незнайомого…

А Бугор, помітивши, на чому зосередилась Порфирова увага, підвівся знехотя з лавки, підійшов до квітника:

— Яка ж тут для мене росте?

І став поволі в'язи скручувати найвищій, обліпленій цвітом рожині.

— Не чіпай! — аж кинувсь Кульбака.

А той, навіть не глянувши на Порфира, із знущальницькою посмішкою далі мучив стебло, крутив, обшмульгував.