Бухтик з тихого затону

Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, — i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався.

— Бе-е, — пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько.

— Я просив тебе назвати лише «А», — докiрливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавiт! Мабуть, морозиво тобi не пiшло на користь.

— Бе-е, — настоював на своєму Вiтько. — Б-бухтик! — нарештi вимовив вiн i показав рукою в бiк кудлатого гостя. Лише тепер Вiтько, здається, почав щось розумiти.

— Ну й що з того, що Бухтик? — вiдказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився… Е-е, друже Капустiн, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвiст! Доведеться, мабуть, прийняти ось цi лiки i негайно лягти в лiжко!

— Та я… — боронився Вiтько. — Це тому, що вiн…

— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — I слухати нiчого не хочу.

I довелося бiдолашному Капустiну лягти в лiжко.

Одужання

Сьогоднi Микола Володимирович вперше за багато днiв дозволив Олi вийти надвiр.

I, звичайно, поруч з нею був Сергiйко.

Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очi в дiвчинки з цiкавiстю бiгали на всi боки, а на обличчi часом з'являлася усмiшка. I вiд того Сергiйковi здавалося, нiбито сьогоднi якийсь особливий, святковий день. А хвороба…

Коли Микола Володимирович дозволив Олi вийти надвiр, вiн, мiж iншим, зауважив:

— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовнiшi твої помiчники — сонце, повiтря i… — вiн затнувся, добираючи потрiбне слово.

— Вода, — поспiшив пiдказати Сергiйко.

— Е, нi, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобi зараз потрiбно.

Сергiйко зрадiв: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже вiн сам потурбується.

Тьотя Клава нiби здогадалася, що у Сергiйка на думцi. Вона поправила комiрець Олиного платтячка i застерегла дiвчинку:

— Тiльки не дуже захоплюйся тими прогулянками…

Потiм скосила очi в бiк Сергiйка i додала:

— I не здумай ганятися з ними наввипередки.

Було бiльш нiж зрозумiло, кого саме мала на увазi строга тьотя Клава. Проте Сергiйковi навiть у голову не приходило ображатися на неї.

I ось вони йдуть по м'якiй шовковистiй травi пiд незвичайно блакитним i високим небом. На узлiссi весело i рiзноголосо щебечуть пташки, стрiмголов вистрибують з-пiд нiг коники, а рiчка попереду виблискує так, як ще нiколи до того не виблискувала… Напевно, тому, що поруч iшла Оля.

— Ой, як чудово! — мружачись вiд сонячних променiв, казала вона. — Навiть у головi трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.

— А я б i дня не мiг пролежати, — зауважив Сергiйко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пiшов дощ. Отодi я тебе познайомив би з Бухтиком.

Усмiшка повiльно сповзла з Олиного обличчя.

— Сергiйку… — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вiтя Капустiн, коли побачив Бухтика, з переляку забився пiд лiжко?

— Ще й яка правда! — радiсно вигукнув Сергiйко. — Ми його ледве докликалися звiдтiля.

Вiн сподiвався, що Оля ще раз посмiється разом з ним. Проте Оля не смiялася.

— Розумiєш… Якщо це правда… Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж ми… I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене, коли я дiвчинка?

— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергiйко.

— Нi… не те щоб дуже, але…

Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але надто вже таємничi… загадковi…

На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю.

Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину.

— Темно як, — сказала вона. — I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди пiрнути?

— Звичайно, змiг би! — запевнив Сергiйко. — Вiн куди хочеш може пiрнути! Йому аби лише була вода.

I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до санаторiю — немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише слухав та клiпав очима…

«Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, — думав тепер вiн. — Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки для Бухтика, а й для всiх водяникiв!»

Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки. Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон.

— Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, — сказав Сергiйко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там вiн i живе.

— Ага, бачу… А Бухтик де мешкає?