Бухтик з тихого затону

— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом вiдрекомендувався чужинець. — Барбула — то iм'я мого батька, господаря тутешньої рiчки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинствi я плавав не беззвучно, як iншi дiти водяникiв, а борсався так, що вода аж пiнилася. А тебе кличуть Сергiйком, я вже знаю.

I Бухтик посмiхнувся до хлопчика такою приязною, довiрливою посмiшкою, що переляк, який тiльки-но охопив Сергiйка, почав щезати.

— А звiдкiля ти мене знаєш? — запитав вiн.

Бухтик знову повернувся пiд душ.

— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вiкна, — сказав вiн, — i пiдслухав розмову мiж тобою i тим, як його… Вiтьком.

— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергiйко. — Ти потiм побiг до рiчки.

— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затонi.

При цих словах усмiхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнiшало.

— Я сюди, Сергiйку, не просто так прийшов, — сказав вiн. — Я повинен дiзнатися, яка небезпека загрожує нашому племенi з боку того самого Вiтька…

— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергiйко.

Коли Бухтик розповiв про те, як Капустiн каламутив мотузкою воду затону i якi грiзнi слова говорив при цьому, — Сергiйко розреготався так, що в нього навiть сльози з очей покотилися.

— Що з тобою? — стривожився Бухтик. — Ти плачеш чи ти смiєшся?

— Бухтику, то ж усе тiльки гра! — нарештi видушив з себе Сергiйко.

— Як гра? — отетерiв Бухтик.

— А так. I нiяка небезпека вам не загрожує, її й не було.

— Оце здорово! — Бухтик аж пiдстрибнув з радощiв. Нараз вiн пригадав щось, бо знiтився. Потiм поглянув на Сергiйка i сказав: — Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тiльки-но мене врятував вiд вiрної загибелi i про небезпеку пояснив, — а я ж учора навiть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетiла на вас.

— Це коли ми з Вiтею в затонi купалися?

— Еге ж.

— Пусте! Нам нiтрiшечки не було боляче.

— Так я тобi й повiрив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.

— Чесне слово, не боляче. Ну, хiба що зовсiм трiшечки… Слухай-но, Бухтику… як ти стаєш… — Сергiйко затнувся.

— Як я стаю видимим — ти про це хотiв запитати?

Сергiйко кивнув головою.

— Дуже просто. Що там у тебе в кишенi?

— Пляшечка. З вiтамiнами.

— Так от — я беру звiдсiля одну вiтамiнку, ковтаю її — i все гаразд! Правда, ще не дiзнався, надовго її вистачає чи нi.

Бухтик знову пiрнув пiд душ i став придивлятися до численних труб i краникiв.

— Що це у вас? — запитав вiн.

— Водогiн, — пояснив Сергiйко.

— Водогiн, водогiн… — повторив Бухтик. — Розумiю. По цих трубах ви ганяєте воду… Ну як, швидко я в усьому розiбрався?

— Швидко, — згодився Сергiйко.

— Це тому, що я винахiдник, — пояснив Бухтик. — Рiвного менi в нашiй рiчцi немає. А ти чим займаєшся?

— Поки що нiчим, — знiяковiло вiдповiв Сергiйко. — Я поки що вчуся.

— Хм, вчишся… А ще що ти робиш?

— Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi.

— Вiршi… — задумливо повторив Бухтик. — А якi саме вiршi?

Сергiйко подумав-подумав i почав:

Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром…

Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав.

— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. — А ще знаєш?

— Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати.

— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — I цi вiршi я перекладу для всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова?

— Я… — затнувся Сергiйко. — Тепер знатиму. А цих… ваших… їх багато?

Бухтик лише посмiхнувся.

— Вистачає, — вiдказав вiн. — Одна Омаша чого варта.

Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно заплескав в долонi.

— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув вiн. — Тепер можна й до затону добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого. На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж сам все бачив.

— А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? — поцiкавився Сергiйко. — Що тодi буде?

— Буде погано, — сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.

— То я тобi зараз… — Сергiйко схопився з мiсця. — Я тобi зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову — i нiяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!

Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник — ось вiн! Нi, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей пiдiйде!

Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки. Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в щiлинку.

Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала прислухатися. Потiм голосно постукала:

— Є там хтось?

Їй нiхто не вiдповiв i тьотя Клава пробурчала:

— Знову цi забудьки воду не закрили.

I смикнула на себе дверну ручку.