Бухтик з тихого затону

Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував:

— Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три… З'явись!

Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля… Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв — для нього закон.

…Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi — пiдберезовик, пiдосиновик, лисички — всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.

Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi.

— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захватi вигукнула вона.

Даваня похапцем наказав грибам:

— Ховайся!

Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.

— Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! — заздрiсно сказав вiн. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, — пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрiбнота… i така… й така…

— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов, Даваню! — закував вiн зозулею, — натякни йому якось, що так робити негоже!

I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.

Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не мрiяв подолати.

В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотiла:

— Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека — вiн пiдходить до трясовини!

Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота.

Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика.

Чудернацький вовк

А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не мiг забути отой провалений спектакль.

В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика. Пiдеш, наприклад, до їдальнi, — а там тебе разом з компотом пригощають всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, — а на нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i русалок. З досади забредеш на стадiон, — а там санаторнi силачi з сопiнням завдають один одного собi на плечi.

Навiть про шкапину — i ту говорили.

А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не обмовився. Всiм нiби зацiпило… I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де з своїм Бухтиком чи Олею.

«Хiба це життя? — сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. — Та вiд такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя…»

I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була м'якенька…

I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав.

Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi… I трава якась не така — шорстка, гостра.

Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рiдотою.

За ковбанею починалися очерети.

Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися звiдсiля…

— Агов! — закричав Вiтько.

«Бач, як загукав! — подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь шипшиновi кущi. — Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й мiй теж…»

Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в бiдi залишати не можна.

Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра крижаної води.

«Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, — подумав Даваня. — Тiльки ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв…»

А Вiтько вже захрип вiд крику.

— Люди-и, де ви-и! — кликав вiн на допомогу. — Сергiйку-у!

На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся на нього…

I завмер вiд жаху.

Перед ним стояв вовк.

Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi, облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.

А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь живиною… А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину.