Бухтик з тихого затону

— Щастить же людям, — нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала неприхована заздрiсть. — Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього… Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати для батька щось таке… скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на берег.

Бухтик стенув плечима.

— Гаразд, я подумаю, — невпевнено пообiцяв вiн. — Тiльки не зараз.

— Чому не зараз? — образився батько.

— Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш… — Бухтик нерiшуче затявся. — Здається, я можу бути видимим!

Барбула розреготався.

— Оце так здивував! — сказав вiн. — Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр бачить!

— Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.

Усмiшка повiльно сповзла з обличчя господаря затону.

— Що-о? Для людей?

— Саме так. Що ж воно насправдi виходить? Ми бачимо один одного завжди i скрiзь. Правильно я кажу?

— Правильно, — згодився Барбула.

— А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що вiдкидає тiнь. Як дерево, наприклад.

— Чекай-чекай… Ти що ж це — хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тiнь? Ну, знаєш… До цього часу я щось не чував, щоб у нашiй родинi водилися такi, котрих можуть бачити люди. Нi, не пам'ятаю.

— А я взяв i завiвся, — заперечив Бухтик i знову задумався. — От тiльки не можу зрозумiти, як це все трапилося.

— Так тебе люди i справдi бачили? — Все ще не йняв вiри господар затону.

Бухтик кивнув головою.

— Атож. Розумiєш, пiдходжу я до одного вiкна, щоб подивитися, що там робиться всерединi. Постояв пiд вiкном, послухав, про що там говорять, а потiм вилiз на приступку i зазирнув до кiмнати… А посеред неї один хлопчик стоїть, всi його Вiтьком-артистом кличуть. Стоїть i дивиться прямiсiнько менi в очi. Потiм як заверещить: «А-а!» — i пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що вiн когось iншого злякався. Озирнувся — i раптом бачу — в мене тiнь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю.

— Може… ти щось скуштував? — нерiшуче припустив господар затону.

— Нiчого такого я там не куштував, — в задумi вiдказав Бухтик. — Хiба що… Там ще один хлопчик був, Сергiйком його звуть. Так вiн викинув за вiкно якесь бiле кружальце. А я його пiймав i скуштував. Може, з цього все й почалося?

— Може бути, — згодився Барбула. — Все може бути. Хiба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пiшли лишень у двiр!

— Чого?

— Щоб дiзнатися, чи є в тебе тiнь.

Бухтик зупинився на освiтленому пiдводному пагорбi. Барбула уважно придивлявся до сина. Вiн навiть обiйшов навколо нього.

Тiнi не було.

— Здалося тобi все, — нарештi сказав вiн.

— Нiчого не здалося, — вперто заперечив син.

Вiд кого походить людина

Посивiла вiд довгого життя Квакуша, котру всi в затонi називали Премудрою, сидiла на рудiй купинi. Навколо неї в нетерплячцi штовхалися внуки i правнуки. Всi як один вирядилися в золотаво-зеленi киптарики i кремовi штанцi.

Так вже повелося з давнiх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусi Квакушi збиралися багаточисленнi нащадки. А зiбравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповiла якусь iсторiю з свого довгого i багатого на пригоди життя.

Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусi Квакушi, в їхньому затонi нiкому iншому не вдалося. Навiть водянику Барбулi.

Поважнi старi жаби говорили, нiбито в свої молодi лiта Квакуша Премудра була писаною красунею. Подивитися на її незвичайну вроду прибували женихи з найвiддаленiших болiт i заплав. Напевно, чутки про неї дiйшли i до людей, тому що одного чудового дня на березi затону з'явився гарний на вроду молодий царевич. На ньому були кремового кольору шорти i слiпучо-бiла сорочка з закасаними рукавами. Цей царевич з допомогою хитрощiв виманив на берег довiрливу красуню i вiдвiз в свою далеку державу. Там вiн поселив її в чудовому прозорому теремi, який люди називали акварiумом.

Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремi. Щоранку приходив до неї слуга i подавав вишуканi страви i найчистiшу воду. До того ж Квакушi нудьгувати не доводилося — поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь.

I все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всi називали Старшим Лаборантом. Вона до того зненавидiла бiдну Квакушу, що одного чудового дня вирiшила вiддати її для якогось там дослiду. Лише дивом Квакушi вдалося вирватися з рук злої царицi i вiдшукати дорогу до свого затону.

А про те, скiльки разiв їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу Чаплю чи жорстокого й пiдступного Вужа — про це в затонi ходили легенди.

Квакуша Премудра кiлька разiв проквакшлялася i уважно поглянула на своїх численних нащадкiв.

— Отож, любi мої, слухайте, яку iсторiю я вам зараз розповiм, — повагом почала вона. — Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднiшнiй, сидiла я на купинi. Такiй же, як i тепер. Раптом щось забринiло в повiтрi, i велика срiбляста стрiла упала в болото просто передi мною.

— А що було потiм? — запитало одне жабенятко i аж пiдстрибнуло з нетерплячки. — А чия це була стрiла? Людська, еге ж?

Iншi жабенята обурено зашикали на нечему i приготувалися слухати, що буде далi.