Бур'ян

Нi, ховатись чого ж йому? Цю нiч все одно нiчого не встигнуть зробити. А вдень теж нiчого не зроблять. А за той день побачить вiн. Як — як, то, може, й доведеться втекти з Обухiвки. Не ховатись, бо тепер у нього і в руках. Просто в мiсто, в газету чи до прокурора.

— Ой коли б же то, Давиде, не пiзно було! — стривожилась Зiнька й дивилась на нього знизу, трохи закинувши голову. А очi проти зiр — блискучi! — Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з недiлi такий сердитий оце став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тодi ж я не знатиму, не прибiжу вже.

Потiм задуманi очi вiдвела, а не вронила. Бачить Давид, як у них двi зiрки впали. Може, вгадав, може, нi. Але вiн прихилився до неї близько обличчям i говорив палко:

— Зiнько, не треба плакати! Все буде гаразд! — Вiн ще згадав чомусь, як журавлi летiли, а в дворi вечорами австрiяки полоненi… Вона ж не забула? Спiвали, бувало, журавлиної. I дядьо Стах… Пригадуі ж вона, як, бувало, вiн гарно говорив, як збирались у них у хатi: про революцiю, про майбутні… Вiн у нього, Давида, нiколи з думки не йде, де вiн? "Не буде пана! Отут у дворi наймити колишнi самi житимуть. I буде все ваше — земля, худоба, будiвлi. I де оце дiм, збудуіте ще доми, i сад насадите бiльший…" Коли вiн, Давид, i зараз думаі про колектив, так жаль дядя Стаха, що його немаі. I Катрi…

Обоі задуманi.

— А ти, Зiнько, будеш! I колись iще, як на фронтi думав про життя, коли в уявi ставало воно, нове й радiсне, отам, в економiчеських бур'янах, приходила ти, Зiнько, з далекого минулого. З отих житiв зелених, в отi буйнi зорянi ночi. Ти ж не забула?

Очi в неї замрiянi, а не суворi й не тривожнi вже. Блищать проти зiр. Тiльки брови крайками вниз, як крила стомленi. Давид довго дивився в її очi: все ближче, ближче… I раптом дихання затаїв, здригнувся i впав у її очi…

А через хвилинку вже вiд ворiт щось стиха кинула Зiнька, вiн не розчув. Але щось таке радiсне! I побiгла на городи в нiч. Давид стояв i вслiд їй не одiрветься. I як уже стихло, а не хотiлось у хату йти. Нiч така ж зоряна й прозора. Хотiлось, як колись у ночi отi, як житами брiв, розкинути широко руки, й iти кудись, i спiвати всiма грудьми пiсню молодечу… Щоб аж нiч слухала, щоб аж слухали зорi.

ХХV

Iлько не знав нiчого. Вiдчував, що задумали щось лихе, що всi були стурбованi. Хiба ще коли був отакий i Данило розпатланий i стривожений, як вибiг сам надвiр до Iлька та посилав в Обухiвку за Матюхою? Але що їх отак збентежило, не знав. Листа запечатаного побоявся тодi ж розкрити, бо помiтять, а зараз аж жалкував: щось задумали.

Одкинувшись тулубом назад на конi, щоб не так трусило без сiдла на рисi, вiн увесь час сторожко прислухався назад. Але тiльки й чути було — пирхав кiнь iззаду й гуркотiла по накоченiй дорозi Матюшина бричка.

Нi слова ще од самої Обухiвки Iлько не вловив — у бричцi мовчали обидва, i, як оглядався, бачив двi цяточки блискучi цигарок у темрявi.

В Рокитному, як в'їхали в глибоку балку, трохи затих гуркiт колiс — стишились. I вперше Матюха щось нерозбiрливо спитав чи cказав Гнидi. Той вiдповiв:

— Да, iменне!

Iлько нап'яв поводи й ще дужче одкинувся на конi й вухо чуйнiш насторожив. Знову говорив Матюха:

— Що, казав же — не воловодься з ним! Так нi, якiсь плани дурацькi задумав! А тепер, може, такого вже накоїв… Дурно Льонька не тривожився б! Може, таке… — i далi не чув Iлько, бо знов чути — стьобнули батогом, i ззаду загуркотiли колеса, хоч i було ще на гору. Торкнув i парубок свого коня ногами й догадався: про Давида мова йшла.

До хутора вже бiльш не стишувались. Аж деколи Iлько вскач мав пускати свого коня, коли ззаду Матюшин вороний насiдав. Од вербичок з дороги на толоку з'їхали. Iз темряви виступили чорнi плями будiвель: велика хата в садку з освiтленими вiкнами, двi рубленi комори, довжелезна повiтка й загони. Загавкали люто собаки й кинулись до ворiт.

Тiльки з брички сплигнув Матюха й кинув вiжки наймитовi.

— Не випрягай же, до ясел постав! — i пiшли з Яковом у хату.

В кухнi поралась наймичка бiля печi. Огириха з невiсткою за столом вареники лiпили — чепурними бiленькими трикутничками розкладали на ситi. Щось гомонiли з рудим мiлiцiонером, що сидiв у шинелi на лавi.

Матюха поздоровкався за руку з обома жiнками й хитнув на одхиленi дверi в їдальню, мовляв — там? Огириха сказала, що там усi й що ждуть уже.

Як роздягався i вiшав кожуха на вiшалцi бiля дверей у свiтлицю, чув — у нещiльно причиненi дверi брязкали шпори Льоньчинi, а Огир старий важко й повагом, мов волами їхав, говорив:

— Через оте ж i занепадаі релiгiя. Куди вже наш отець квлампiй годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб i в полiтицi добре розбиралися, бо на самих заповiдях не заїдеш далеко. А й ми ж iще хорошi! Коли вже ми, хазяїни, та пуд той боїмось одiрвати, що ж кенесе вже тодi. Ми повиннi всiм приклад показувати. А вже ж даром хто схоче — це ж i не сам вiн приїде, а ще ж i пiвчi, душ, мабуть, на двадцять.

Матюха згадав, що в недiлю в Обухiвку автокефального попа запросили. Аж похмурився.