Чарівний бумеранг

Сьогодні Акачі мав право сісти до вечері поруч зі старими воїнами. Так триватиме чотирнадцять днів. Потім він утратить це право на багато років і знов здобуде лише тоді, коли його приймуть до почесного кола старих людей. Жінкам, дітям і молодим людям забороняється їсти страви, які готують для себе старі воїни.

Акачі взяв Миколку за руку, підвів до Ечуки й посадив поруч себе. Біля вогнища було затишно і якось ніби святково. Запечене м'ясо лежало в лозяних кошиках. У таких самих кошиках, з якими тубільні жінки ходять по їстівне коріння.

— Сьогодні, сину, ти став справжній воїн, — урочисто звернувся Ечука до Акачі. — Ти мусиш увібрати в себе весь розум і хитрощі ворога. Ти мусиш знати всі його потаємні думки. Для цього Благородний Какаду звелів піднести тобі на вечерю оце…

Ечука неквапливо поліз рукою до кошика і дістав звідти… О ні! Про це навіть страшно подумати! Миколка, тіпаючись від жаху, почав відсуватися далі й далі, аж доки скотився з пагорба, де його вже ніхто не бачив, бо світло вогнищ туди не сягало. Він довго не міг заспокоїтись. Який жах, який жах!..

Незабаром хлопець помітив, що лежить на купі якогось дрантя. Намацав мисливські чоботи колоністів…

Зірвавшись з землі, Миколка чимдуж помчав до куреня, де лежав Володимир. Упавши на прив'ялу траву поруч мічмана, він ще довго тремтів і цокотів зубами. А коли до нього повернулась мова, не тямлячи себе від страху, вигукнув:

— Вони їх поїли!..

Володимир заспокійливо провів долонею по гарячих щоках Миколки. Новина його не здивувала і не вразила, начебто він до неї був давно готовий.

— Заспокойся, Провидцю, їх треба приймати такими, які вони є. І що б там не було, вони значно благородніші, ніж ті, хто на них полює. Це в них обрядове, пов'язане з вірою, що сила й розум ворога переходять у них.

— Володю, а що, коли й нас з'їдять? — тремтячим голосом прошепотів Миколка. — А я не повірив Вольфу.

— Ні, Максимку, нам це не загрожує. Тубільці ніколи не нападають перші. Мирні колоністи, які обробляють землю, їх не бояться. Тубільці лише відбиваються від нападників. А що ж вони мають робити, як ти гадаєш?..

— Але ж це жахливо!..

— Жахливо, кажеш?.. Ось послухай, що сталося в Тасманії. Цей острів деякі австралійські племена називають Холодним. Взагалі там досить тепло, але люди, що звикли до тропічної спеки, вважають його холодним. Так от, Максимку… В Тасманії винищували тубільців для того, щоб годувати собак. Так, так! Це робили наші цивілізовані європейці. Спокійнісінько розрубували, як м'ясник розрубує барана, й кидали собакам — голову, руки, ноги… Або заривали трупи під плодові дерева. Під кожний персик, під кожну яблуню — по тасманійцю. Ти ж, мабуть, знаєш, що на могилах рослинність завжди дуже буйна. Ну, от, Максимку… А ти кажеш — жорстоко. Останній тасманієць був знищений років двадцять тому. Я вже забув, як його звали… Він збожеволів від страшної самотності. Ганявся за собаками, відбирав у них кістки своїх братів, обвішував себе черепами. Колоністи напували його горілкою, потім нацьковували на нього собак. Отакі, Провидцю, були розваги! Загинув він у якомусь шинку, де розважались англійські моряки. Якийсь «дотепник» вигадав для нього веселу смерть. Поклацавши біля скроні розрядженим пістолетом, він подав його потім тасманійцеві, щоб той повторив ці вправи. Але пістолет уже виявився зарядженим… — Володимир заворушився, лягаючи на спину. Йому ще важко було розмовляти. — І от уяви собі: є Тасманове море, є великий благодатний острів Тасманія, але на ньому вже давно немає жодного тасманійця.

Біля куреня щось зашелестіло, почулися прудкі кроки. То був Акачі.

— Білий Брате, ти тут?..

Але Миколка мовчав. Він не міг подолати в собі відрази. Рука Акачі намацала в темряві його плече.

— Білий Брате!..

Миколці від того дотику стали моторошно.

— Не чіпай мене, людоїде!

— Акачі розуміє Білого Брата. — Голос юнака звучав розчулено й винувато. — Білому Братові стало недобре. Але ж то був скажений динго. Благородний Какаду засудив скаженого динго на смерть…

5. Очі доісторичної людини

Володимир одужував; інколи він виходив з куреня, сидів у затінку низькорослих жовтосмолок з дугоподібним листям. Ечука нікому не довіряв перев'язувати його рану: робив це завжди сам.

Вождь племені віддав Вольфа в повне розпорядження мічманові. Скрябін одразу ж наказав звільнити його від сповивача із сириці.

Вони з Вольфом розмовляли по-французьки. Миколка не розумів, бо в школі вони вивчали англійську. Час від часу Володимир перекладав Миколці, про що йдеться.

— Пане Скрябін, ви врятували мене від ганебної смерті. Я не забуду цього довіку.

— Годі про це, — відловів Володимир. — Покажіть краще ваш малюнок.

Вольф прочитав цілу лекцію про типи людських черепів та про людські очі.

— Ми вже чули про це, — сказав Скрябін, кивнувши на Миколку. — Нам би хотілося самим побачити малюнок. Не копію, а оригінал.

— Оригінал?! — гнівно вигукнув Вольф. — Це моя таємниця! Спершу я повинен його опублікувати.