Чарівний бумеранг

Так, було! Я це бачив, я знаю. Було. Досить. Роси моєї планети напоєні кров'ю людських синів. Кров пам'ятає, з чого це починається. Краще тисячу разів народитись і знов померти, ніж втратити матір, що дає життя кожній стеблині і кожній пташині, — рідну планету…

Її може вбити тільки Зло. Воно поселяється в людських душах. І воно вбиває. І гинуть планети, мов незапліднені риб'ячі ікринки, — не запліднені Добром. Отже, вмирай за Добро — умій за нього вмирати! Без зойку, без стогону. З піднятою до неба головою. З піснею на вустах. Бо якщо ти не вмітимеш за нього вмирати, якщо Зло схилить до власних ніг твою голову, якщо дух твій осліпне і втратить променеві крила — планета загине. І загинуть її світанки. І трави. І роси. І птахи в небі. І твої діти в зелених лугах…

…Та ось Миколі здається, що він зараз не Людина-Промінь, а молекулярна плоть — та сама променева піна, яка, згущуючись в атомах, дає нам земне тіло. Важке, незграбне, смертне. Але у природи існує своя Необхідність. Природа не може жити тільки вакуумним життям — тільки променевими симфоніями, — їй потрібні наші руки й наші очі. Їй потрібне тіло. І наші нерви, що вміють наскрізь проростати планетні глибини, стаючи нервами самої Землі… Він ще нічого не бачить. Але він знає, що в нього є волосся на голові. І чиясь рука ніжно перебирає те волосся. Чиїсь губи цілують його чоло.

Проте й тоді, коли він був тільки власним психовідповідником, йому здавалося, що в нього є тіло. Стіни саркофага міцно облягали руки й ноги, не можна було ворухнути пальцем, а там, за щілиною, через яку він дивився, — стояла райдужна Мі. Вона була строга, неприступна. Вона ще не бачила в ньому людини. Він був для неї лише математичним символом, сигналами на екрані, сумою променевих коливань.

Невже філософ Ну таки розшифрував його генетичний код? Невже вони звільнили його із саркофага? Чия ж це рука лежить на його волоссі? Хто його цілує? Невже райдужна Мі — донька філософа?..

Микола заплющує очі.

Де він? Ніби крізь туман, що дедалі стає прозоріший, він бачить обриси рідного обличчя. І йому стає моторошно…

Він заплющував очі, щоб трохи отямитись, потім знов дивився в обличчя, яке було найріднішим у цілому Всесвіті. З грудей вихоплювався крик, але Микола тамував його в собі.

То була його рідна Лоча!..

Жива — не видиво, не дух на променевих крилах, а така, якою він знав її завжди. Всесвіт розступився перед її коханням, смерть Фаетона не вбила її — і ось тепер вона розшукала свого Акачі на Землі, що скидалася на велетенський казан, у якому булькотіла космічна юшка. І все, що було на Землі живого, варилося в тій пекельній юшці. І Микола-Акачі також упав у те булькотіння, мов рибина, кинута нещадними руками смерті. І не шкодував, бо грішно думати про власний порятунок тоді, коли смерть котиться навколо планети, нічого на ній не милуючи…

Так, це була вона — його Лоча! Це її руки підхопили Миколу тоді, коли він мав загинути.

На ній не було скафандра — Лоча зодягнена в рожевий одяг космічних зустрічей і розлук. Одяг був напівпрозорий, міцно облягав її тіло — і вона зараз схожа на ту саму Лочу, якою він бачив її під час прощання. В ній співало життя — співало наперекір смерті, яка стрясала Космос, Лоча була Сівачкою, що розкидає зерна серед галактик, її руки пахли пелюстками захмарних квітів, а губи цілували пітне Миколине чоло.

— Це я, Акачі, це — я! Ми з батьком ледве тебе розшукали…

Микола відчув щокою її груди, пружно калатало її серце, у волоссі дихав зоряний вітер — воно пахло дощами незнайомих планет. Пахло життям.

Безтямно оглянувся. І лише помітив, що вони були у великому зорельоті. За прозорою стіною — постать незнайомої людини. Ні, то була не людина — то був птах. Згорнуті крила обгортали постать. Крила переливались іскрами, світились — так само, як світилися брови, одяг, волосся у філософа Ну і його доньки. Але він тоді не помітив крил. Може, тому, що дивився через вузеньку щілину. А вони дивились на нього. Крила були за плечима…

Батько Лочі? Стривай, Миколо! Невже ти забув заповітну нитку?

— Не хвилюйся, любий, — тихо промовила Лоча, не відриваючи руки від його волосся. — Незабаром ти все зрозумієш. Ми летимо на Марс. Там дуже багато фаетонців. Космічні міста з Материка Свободи. Люди голодують. Марс не може всіх прогодувати. Треба переселити їх на Юпітер. Це робить мій батько…

Крилата постать за прозорою стіною підвелась, обернулась до них. Тьмяний спомин промайнув у пам'яті Миколи. Він мовби на мить побачив себе в дзеркалі — побачив таким, яким був тоді, коли жив в образі радника Шако.

— Через чверть марсіанського оберту — протистояння Марса і Юпітера, — сказав Шако. — Треба закінчити будівництво супутників. Ми не маємо права спізнитись!..

Микола поволі призвичаївся і до корабля, що дивував його незнайомими приладами, і до крилатої людини, яка сиділа за стіною.