Чарівний бумеранг

Коли Брюсов писав ці слова, йому були невідомі ні малюнки з Валь Камоніка, ні «Марсіанський бог». І якби тоді людям сказали, що молодші сучасники Брюсова добре знатимуть першого земного космонавта, хто б у це повірив?..

19 березня. Сьогодні ми з Мариною розмовляли про наших хлопців, їй дуже сподобався Євген. Але Євген не звертає на неї ніякої уваги, його часто можна побачити в парі з білявою першокурсницею. Здається, її звуть Тамара… Чи, може, Лариса?..

Марина спитала:

— Оксано, ти, мабуть, відвідуєш гурток заради Миколи. Правда?.. Я знаю, що він тобі подобається. Я, наприклад, ходжу тому, що там Євген…

Марина вгадала, але не цілком. Це правда: Микола мені подобається. Я все ще не розумію, що має означати той букетик конвалій… А може, просто товариське привітання з жіночим святом? Чому ж він тоді не подарував його Марині, а приніс мені?.. Звичайно, ми з ним товаришуємо, але…

Я часто ловлю себе на тому, що мені хочеться знати про Миколу все — хто його батько, мати?.. Як він жив, як виростав?.. Але він дуже мало розповідає про себе.

Та я б не відмовилась од нашого гуртка навіть тоді, якби Микола перестав туди ходити. Після того, що розповів Євген, я повірила: космоісторія — це не вигадка!..

23 березня. Учора ввечері я забігла до Марини в гуртожиток. Зненацька побачила Миколу. Що я розгубилася — це не дивина. Але мені здалося, що й він розгубився. Потім запросив мене до їхньої кімнати. Ми не знали, з чого почати розмову. Знов заговорили про наш гурток. Непогано було б отримати хоч невелику кімнату в інституті! Ми б її поступово заповнювали експонатами…

Він показав мені експонат, привезений із дому. Це був… австралійський бумеранг!

Я трохи здивувалась — яке відношення мав отой бумеранг до космоісторії?..

Микола відповів не одразу. Ми вийшли з гуртожитку, піднялись до пам'ятника Невідомому солдатові. Довго стояли біля голубого вогню.

Микола промовив:

— Якщо хочеш знати, цей вогонь — також космоісторія. Бо просто історії вже на Землі немає — вся вона стала «космо»… До речі, такою вона була завжди… Біда лише в тім, що ми про це дуже мало знаємо…

Ми сіли на лаві біля Аскольдової могили. Вечір був тихий, теплий. Сніг уже весь зійшов, Дніпро звільнився від криги. Ми дивилися на галактику Дарницьких вогнів, а розмовляли про таємниці небесних галактик. Я позаздрила героям Г. Уеллса, які мали машину часу і з дивовижною легкістю перекидались із одного тисячоліття в друге.

— А знаєш, Оксано, — сказав Микола. — У мене є машина часу. Я тобі її показував.

Спершу я нічого не зрозуміла. Потім глянула на нього. Микола таємниче усміхався.

— Отой бумеранг… Ти гадаєш, чому я вирішив приєднати його до наших експонатів? Бумеранг має дуже цікаву історію…

— І ти літав?

— Звичайно… Іще в дитинстві… Слідами діда Максима. Там я бачив такий малюнок… Ех, якби можна було залучити його до нашої колекції!.. Він тоді справив на мене більше враження, ніж «марсіанський бог».

Я так зраділа, що Микола зрештою хоче розказати мені про себе! Правда, його важко уявити дитиною чи навіть підлітком. Але не завжди ж він був отакий кремезний… Я спитала:

— Коли ж це було?..

Микола здивував мене своєю відповіддю.

— Так просто й не скажеш… Тут є два виміри. З одного боку, це було тоді, коли я вчився у шостому класі. А з другого боку… З другого — тоді, коли дід Максим служив юнгою на «Отважном». Тобто понад сто років тому. Він прожив, мабуть, років сто п'ятнадцять…

Тепер я зовсім була збита з пантелику. Ще не знаючи, що він буде розповідати — казку чи правду, — я приготувалася слухати…

2. Скарб столітнього моряка

Ця подія сталася на дні моря. Правда, моря тут ще не було, але воно мало прийти сюди завтра. Вже всі хати розібрано, бульдозери зрівняли їх з землею, а на горі виросли Нові Лужани. Будинки там під черепицею, з великими вікнами. А тут, на дні моря, лишилася тільки хата діда Максима. Дід Максим був такий старезний, що ніхто в селі не знав, скільки йому років. Приходили до нього і внуки, і правнуки. Внуки теж старі, бородаті. Навіть правнуки мали своїх дітей. Сина одного з правнуків, білоголового Миколку, дід Максим дуже любив.

Отож надвечір, коли люди стомились умовляти діда Максима, щоб він таки їхав на гору, до нової хати, дід раптом попросив:

— Пришліть-но сюди Миколку.

Миколці було дванадцять років. Хлопець добре вчився, любив читати про подорожі і сам мріяв стати мандрівником. Часто зимовими вечорами дід Максим оповідав хлопцеві про свою службу на флоті. Було це давно, дуже давно, ще тоді, коли військові кораблі ходили в далекі моря під вітрилами.

Миколка підійшов до дідусевої постелі. Старий поклав майже невагому руку йому на голову й тихо спитав:

— Ну як там, моря ще не видко?

— Скоро прийде, — так само тихо відповів Миколка. — Дідусю, їдьмо в Нові Лужани. Там тепер дуже гарно. І радіо є… А скоро й телевізор татко куплять.

Дід підвівся на лікті. Його висушена старістю шкіра, покреслена зморшками, була схожа на порепану від посухи землю.