Чарівний бумеранг

Але ж О. Ю. Шмідт не заперечував існування Фаетона і його загибелі. Ось що він казав з цього приводу: «Багато мінералологів, які займаються вивченням метеоритів, пояснюють тотожність складу останніх з Землею тим, що метеорити створилися внаслідок розпаду, вибуху планети, яка колись існувала. Але цей аргумент так само добре діє у зворотному напрямку — Земля створена із метеоритів» («Чотири лекції про теорію походження Землі», Академія Наук СРСР, 1949, стор. 63).

Отже, О. Ю. Шмідт гадав, що після вибуху Фаетона із його залишків могла створитися наша Земля. Виникає запитання: з чого ж тоді створилися інші планети, що в сотні разів більші від Землі? Невже й на їхнє створення вистачило фаетонської речовини?..

Микола висловився так: «Про вірогідність теорії О. Ю. Шмідта сперечатись не буду — хай кожен про це судить сам. Я ж у цьому питанні приєднуюсь до поглядів академіка В. Г. Фесенкова».

Як я в ці хвилини ненавиділа Віктора! А він, помітивши мою розгубленість, одразу пожвавішав, набув звичної самовпевненості і навіть… потягнувся до моєї руки!..

Спершу я не надала значення цьому несподіваному жестові. Та Віктор ухопив мою руку, його обличчя нависло над моїм.

— Оксано!.. Невже ти не розумієш? Я люблю тебе… Чуєш? Люблю!..

Не тямлячи себе, я висмикнула руку й побігла геть. Я довго потім відчувала на своїй долоні його пальці, пітні, слизькі…

Раніше я ще могла якось поважати Віктора (нічого не вдієш — хлопець чесно захищає свої переконання!), сьогодні зрозуміла його до самісінького дна. Лишилася тільки огида.

Як він легко освідчився в коханні! А мій Микола… Микола створив цілу повість, розповідає її щовечора… І, може, заради єдиного слова, яке йому так трудно вимовити на Землі: «Люблю!»

Як розказати Миколі про те, що сталося? Чому усунувся від справи секретар комсомольського комітету Сидорук? Він, здавалося, повірив у Миколину гіпотезу. Чому не озивається Мирон Якович?.. Може, вони непевно почувають себе в астрономічних джунглях?.. Сьогодні змовчу — треба все як слід продумати. Бо знову можна вчинити промах.

Через півгодини прийде мій любий Акачі. Я знаю, що прийде неодмінно, хоч мені й невідомо, яким чином він визволиться зі страшного полону жерців…

Ох, жерці, жерці! Ви — недремні і всюдисущі…

19. Допит

Чи коли-небудь історики розкажуть до кінця про погрозливий перст і його гіпнотичну властивість?..

Уже він зморщився й висох, мов кострубатий сук на трухлявому дереві, вже за ним ні певності, ні сили; вже й сам володар підіймає свій перст без віри в те, що він здатний когось налякати; вже дихають жаданою волею нові історичні вітри… Та мозок людини без захисної плівки фанатизму почуває себе незатишно. Йому боязко залишатися сам на сам із цілим Всесвітом. Були колись руки, з яких він одержував гладенькі, нешкарубкі істини. Вони вкладалися в клітини мозку без болю й напруги. А вітер — новий, незвичайний вітер, — зірвавши ту плівку, заглянув до кожної клітини, вимів звідти старий мотлох, і мозок на деякий час виявився незаселений. Заходьте, нові істини, вмирайте і знов народжуйтесь, але ніколи не будьте ляльковими — такими, які виготовляються із пап'є-маше…

Тут і виникає найбільша трудність: нові істини ще не навчились ходити. Вони ледве звільнилися від пелюшок, їм ще треба зміцніти і трохи підрости.

Тим часом знову підводиться погрозливий перст. І нікого це не дивує. Навпаки: ніби ждали, ніби потай благали, щоб він з'явився. Бо важко лишатися з відкритим для думання мозком. Значно легше сховатися під захисною плівкою. Ні вітер не обпікає твого мозку, ні зорі не колють його своїм промінням. А Всесвіт стає вузенький і затишний — може вміститися в стінах твоєї домівки.

Навіщо тобі його неосяжність? Що ти з нею робитимеш? Неосяжність не надкусиш, не вмістиш у шлунку і навіть не пошиєш із неї штанів.

Щойно народжені істини немічно пересуваються на кривих, рахітичних ніжках. Зате лялькові істини… О, які вони живучі! І значно зручніші для вживання, їх легко вийняти й замінити такими ж ляльковими — з пап'є-маше… і висить погрозливий перст — сухий, скарлючений, але все ще могутній. Його могутність — у твоїх власних лінощах. Коли він помре — бо нічого немає вічного! — ти намалюєш ікону, повісиш її на покуті. Так затишно в хаті, коли висить над тобою погрозливий перст!..

Микола не міг про це не думати, стоячи перед жерцем: і жрець, і його сухорлявий палець були напрочуд іконописні. Постать жерця нагадувала Єдиного Безсмертного.

Пригадалися шукачі «доброго» бога. Їхній мозок усе ще опирався, їм страшно було опинитися перед необхідністю мислити, розуміти, знати. І тут Микола збагнув, що найбільша людська відвага полягає не в тому, щоб сміливо рушати на смерть — на це здатні навіть звичайнісінькі фанатики, чий мозок засмічений догмами й забобонами. Найбільша людська відвага полягає в умінні сміливо мислити, відкидаючи будь-які обмеження, що виникають на шляху думки.