Час великої гри. Фантоми 2079 року

Гайдука на летовиш,і зустрів полковник Щепотін — колишній резидент ВІРУ при Генеральному консульстві України в Стамбулі, один з організаторів турецької частини операції «Ахіл–лесова п'ята», а тепер — дрібний торговець килимами, що мав у центрі міста невеличку крамничку Вони обійнялися з Гайдуком, збрехавши один одному як чудово кожен з них виглядає, хоча Щепотін дуже постарів за час, відколи не бачився з Гайдуком, зіщуплів, посивів; руки його дрібно трусилися, наче захворів на паркінсонізм, на обличчі з'явився вираз стражденної непевності. Але, зустрівши Гайдука, він засвітився радістю й запросив переночувати в себе вдома — жив навпроти української школи ім. Т. Шевченка в центральній частині Стамбула. Гайдук погодився. Капітан Крук, як завжди, залишився ночувати в «черепасі»; восьмеро спецназівців також залишилися, щоб охороняти «черепаху». Від «Козака Мамая» Гайдук відмовився, щоб не привертати до своєї особи зайвої уваги.

Щепотін всадовив Гайдука, Іваненка і двох охоронців до старої, але надійної автівки «Шевроле–еко», й вони рушили бульваром Кеннеді, що тягнувся вздовж мальовничого узбережжя Мармурового моря — праворуч з авто відкривався вид на море кольору каламутної синьки, а не мармуру за яким в імлі купчилися узвишшя азійських берегів Стамбула. Перетнувши міст Галата, який зусібіч був заповнений рибалками, що заклякли в надії здобути дармову їжу вони добралися до пішохідної вулиці Істікляль й запаркували авто в бічній вуличці.

Гайдук десять років тому побував у Стамбулі на запрошення турецької компанії, що була зацікавлена в купівлі української радарної системи «Мантія». Компанія розмістила гостя в розкішному готелі «Pera Palace» — одному з найдорожчих готелів світу; він не сподобався Гайдуку бо видався старомодним, претензійним і незатишним палацом у стилі дев'ятнадцятого століття — з розкішними архітектурними прикрасами, ліпниною високих стель, мармуровими басейнами, бронзовими світильниками, шовковими ширмами, — але без електронно–техногенного комфорту американських готелів. Гайдуку забронювали найпрестижнішу кімнату 414, поряд з кімнатою–музеєм за номером 411 — в ній колись жила Агата Крісті, яка написала тут роман «Вбивство в Орієнт–експресі». Дізнавшись про ціну яку сплатила компанія за дві ночі перебування в цьому готелі–музеї. Гайдук подумав, що, на щастя, не писатиме детективних романів у найдорожчих готелях, в яких незручні меблі, холодна підлога й нудотно–солодка кава, що подається вранці.

Вони з Щепотіним і охоронцями пройшли повз шестиповерхову розкішну але облуплену й потріскану споруду «Pera Palace Hotel», й Гайдук, уважно слухаючи розповіді старого полковника про легендарний готель, не перейнявся сентиментальними спогадами про своє минуле перебування тут; сьогодні ж, враховуючи жахливий фінансовий стан держави, йому навіть на думку не могла спасти ідея зупинитися тут. Добротний «Holliday Inn» — такими були його теперішні можливості.

Щепотін допоміг Гайдуку купити золотаву шовкову хустку для Олі та смакоту на Великдень. Гайдук пам'ятав вулицю Істікляль під час свого першого перебування в Стамбулі, сповнену радісним натовпом туристів, бродячих торговців та роззяв, професійних мандрівників з величезними рюкзаками і місцевих жриць кохання, поважних городян, що цілими сім'ями здійснювали вечірню прогулянку і заїжджих шукачів пригод, вулицю зі старим дерев'яним трамваєм посеред проїжджої частини, який повільно посувався серед натовпу відчайдушно калатаючи в дзвін, з вигуками зазивал–торговців та звуками орієнтальної музики із заклично відкритих ресторанчиків.

Тепер ця артерія, ні, не артерія, а справжня аорта Стамбула, нагадала Гайдукові Київ: погано освітлена, майже порожня, з трамваєм, який нерухомо закляк посередині маршруту з жебраками — найчастіше селянками з дітьми на руках, з безногими й безрукими солдатами–інвалідами — колишніми вояками великої визвольної армії Чорної Орди.

Гайдукові стало сумно, й він відмовився від пропозиції Щепотіна податися на протилежний берег затоки Золотий Ріг й відвідати змусульманену святиню візантійського православ'я — Айя Софію, оточену наче вартовими, чотирма ракетоподібними мінаретами. Хотів зберегти в душі те відчуття неземного лету зачудування сонячно–блакитним світлом, що сповнювало величезний простір храму: в цій старовинній візантійській церкві Гайдук — у ті часи зовсім байдужий до справ релігійних, чужих йому — пережив скоріше не духовне осяяння, а технологічний шок, бо не зміг зрозуміти, як можна було побудувати таке велетенське диво півтори тисячі років тому; здається, тільки тоді, перебуваючи всередині цієї золотої примари, він збагнув, чому його київські далекі предки обрали грецьке, а не західне християнство. Після Айя Софії київський Софійський собор здавався йому маленьким, темним і провінційним.