Час великої гри. Фантоми 2079 року

— Я нікуди не поїду — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара–Хан чи Піночет, як їх там…

— Генерал Ярузельський.

— Ви вже замовили собі трон? — спитала.

— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.

— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.

Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.

— Ігорю Петровичу вибачте. Час їхати.

І одразу ж сховав голову за одвірок.

— Вибач, більше не можу — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім'ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.

Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.

— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.

— Це наш син. Все можливо.

— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.

— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.

— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.

— Буде Святополк, — вперто наполягала Оля.

— А чому не Петрик?

— Тому що це моя дитина.

Гайдук витягнув з кишені зелене, недостигле яблуко й дав його Олі.

— Це з тої яблуні, що в саду.. Я дзвонитиму тобі. Телефонних дзвінків не бійся. Система не пропускає імпульсів смерті.

— А імпульси кохання пропускає? — схлипнула Оля.

Вже виходячи з будинку Гайдук щось згадав і вражено зупинився на порозі.

— Ти сказала мені «ти»? Чи це привиділося?

— Йдіть вже, пане генерале. Тільки повертайтеся. Повертайся, коханий, — вона знову впала йому в обійми.

89