Час великої гри. Фантоми 2079 року

— Фавн — пророк, напівбог, напівкозел, напівлюдина. Живе в лісах, — повідомив Нестор, пригадавши курс міфології. — Вовки його бояться.

— Що тебе непокоїть, синку? — спитав Фавн.

— Хочу очистити душу, сповідатися, але не можу…

— Що заважає?

— Я не християнин. Я рідновір. Сповідую рідну дохристиянську віру. Мої боги — то великий Перун, Дажбог, Хоре. А найбільший з них — Числобог. Бог чисел, бог часу.

Фавна знудила розмова з цим басовитим претензійним юнаком, який всюди — на спільних трапезах, на навчаннях чи вечірніх посиденьках — намагався підкреслити свою інакшість, відмінність від інших братчиків, свою філософську зверхність над простими кріпаками, за що братчики платили йому тою ж монетою: зневагою. Бо в боях Нестор показав себе найбільшим боягузом, невміхом, якому то автомат затинало у вирішальну хвилину, то руки трусилися, коли треба було негайно поміняти магазин.

Нестор подивився на хрест, ледь освітлений лампадкою, що висів над столиком.

— Найбільшим нещастям для нашого народу стало прийняття юдохристиянства, — мовив, дивуючись, що Фавн його не перебиває.

— Чи ви знаєте, що дві третини населення Руси — невинні діти, жінки, старі — загинули під час хрещення? Хрест — це знаряддя вбивства. На ньому розпинали наш народ. Ваш несамовитий юдейський пророк та його вчення не придатні для нашого святого і чистого народу Це чужі нам пристрасті, далека від нас віра. Адже Христос і не збирався створювати якусь універсальну релігію… Він удосконалював свою юдейську віру ворожу нам, слов'янам.

Фавн мовчав.

— Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь — ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, — одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна — холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий — розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру знищив наших богів. Чули про це?

Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.

— Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь–якому пану Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку коли вам врізали в праву.. Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав'язане нам юдейське чужовір'я. Наш вождь — князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч — наш символ, його звитяги — приклад для нас. Я — член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи — чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…

Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.

— Несторе, — нарешті озвався Фавн.

— Я не Нестор, — злобно прошепотів юний братчик. — І не Маркіян. Я — Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.

— Добре, — пообіцяв Фавн. — Що тобі, синку, найбільше хотілося б ужитті робити?

— Знайти чашу Святослава.

— Яку чашу?

— Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу її повернути нашому народу.

— А ще чим хотів би займатися?

— Писати.

— А що вмієш писати? Вірші, прозу?

— Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.

— «Мертві душі» — це про що? — обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.

— Про юдохристиян. Це вони — мертві душі землі нашої.

Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно — так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.

Фавн поклав руку на голову Нестора–Маркіяна–Воїслава.

— Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.

Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.

— Я покохав її до нестями. Понад усе — понад життя і смерть. Покинув батьків, поселився з Зореславою на Подолі. Ми зняли кімнатку на вулиці Сковороди, Якраз навпроти Могилянки. Наша організація була оголошена гетьманом поза законом. Нам це подобалось. Нам усе подобалось. Брудна кімнатка без ліжка. Таємне капище на Щекавиці. Спільні ігрища навколо ідолів. Вивішування вночі наших прапорів навпроти ДерВару. І кохання на кожному кроці — чи на підлозі, чи в траві, чи в бібліотеці…

Поступово Нестор заспокоювався.