Час великої гри. Фантоми 2079 року

В результаті проведення операції «Стратегічний параліч», яка 20-21 червня була доповнена атаками наших крилатих ракет «ZR-300» конструкції КБ ім. С. Конюхова, що знищували бойову техніку противника, ворог втратив понад 50 000 вояків, серед яких убитих 11 тисяч (ось чому війну не можна назвати безкровною), решта — дезертири, хворі на панічний синдром, поранені. Було знищено понад 1 500 бойових машин «Дракар–VIII», 152 бойові «черепахи», близько 500 танків і САУ, 2 100 літаків, 20 000 вантажівок, близько 200 потягів з амуніцією, продуктами харчування та зброєю для військ агресора.

Нами був використаний американський та ізраїльський досвід проведення превентивних операцій; сьогодні операцію «СТРАП» вивчають у Генеральних штабах ряду країн світу.

Ми одержали повну і беззаперечну перемогу яка закінчилася підписанням у серпні 2079 року Чернігівської угоди, відповідно до якої Суздаль зобов'язався відвести свої збройні формування на 100 кілометрів вглиб від кордонів України–Руси і не брати участі у військових авантюрах проти нашої держави. В результаті змови бояр і опричників малолітньому монарху Ніколаю Третьому було призначено регента Родіонова–Дюбуа, і сьогодні вирішується питання встановлення в Суздальсько–Володимирському князівстві конституційної монархії.

Наші втрати у цій війні — 59 загиблих вояків, головним чином в результаті пиятики (дорожньо–транспортні аварії, необережне поводження зі зброєю тощо). 22 червня відзначається як всенародний День Перемоги України–Руси над загарбниками; його святкування в 2080 та 2081 роках супроводжувалось великими народними гуляннями, салютами і концертами на Майдані за участю народних улюбленців Рофії Сотару Виколи Маскова і Паїсії Товалій. У цей день, за рішенням КОПОР, час телевізійної трансляції продовжено, як виняток, на одну годину — з трьох до чотирьох годин, незважаючи на шкідливий вплив TDV — Television debility's virus.

Хочу сподіватися, що ці мої короткі замітки, хоч і далеко не повні, дадуть історикам майбутнього певне уявлення про характер операції «Стратегічний параліч» і обставини, за яких вона відбувалася.

Незважаючи на те, що Україна–Русь після перемоги 2079 року ста–ла у 2080–му повноцінним членом Організації глобальної безпеки, час Великої Гри для нашої держави не скінчився.

Про це — в наступних розділах».

* * *

Єдине, про що не згадав у своїй книзі І. Гайдук, — це про роль у перемозі України–Руси таємничого пакета Божени О'Коннел, переданого генералу в день його вінчання братом Божени — Аскольдом. Ніхто ніколи не довідався, що містив у собі пакет, але ходили неперевірені чутки, що в ньому могли бути описи зразків марсіанської зброї, завдяки яким такої ганебної поразки зазнав Північний союз. Це питання і дотепер залишається нез'ясованим.

94

Після довгих нічних сварок і скандалів, які закінчувалися любощами, батьки вирішили мене охрестити Свято–Петром: мама сказала, що називатиме мене Святиком, тато — Петриком. Батьки такі дурні, що не розуміють: Я все чую, що діється назовні, все тямлю, знаю всі їхні таємниці.

Вони не можуть собі уявити, як ембріон (тобто я), починаючи з чотирьох місяців, маленький плід, надійно упакований у череві матусі, знерухомлений, може самостійно мислити, щось розуміти, прислухатись до зовнішніх сигналів і навіть уявляти майбутнє. Припустимо, мої батьки такі тупі, тато — обмежений солдафон, як одного разу спересердя назвала його матуся; уявімо, що мама Оля, заклопотана лікуванням своїх слизовиків, нерідко забуває про мою присутність і говорить щось таке, чого ніколи не сказала б, знаючи, що я все чую. Але чому людство, маючи геніальних мислителів, учених, провидців, ще й досі не збагнуло, що малі істоти в жіночих черевах здатні мислити, — цього я ніяк не можу зрозуміти!

Отже, я — Свято–Петро Ігор Гайдук, ще не народжений син генерала Гайдука та Олі Гудими. Я так люблю свою матусю, мені так затишно всередині її молодого, гарного тіла, яке віддає мені все найкраще, що має; от тільки поки що я не можу поглянути іззовні на свою матусю, побачити, як вона виглядає. А шкода! По ночах, коли тато притискається до мами, він шепоче їй, яка вона гарна — і я вірю йому в ці хвилини, але заздрю татові, бо він може її поцілувати, посмоктати її соски — я залюбки зробив би те ж саме, але ще не прийшов мій час; я відчуваю, як тато кладе свою важку руку на матусин живіт, не думаючи про мене, не переймаючись тим, що мені може бути боляче. А найбільше я ненавиджу коли мама з татом починають як божевільні займатися так званим коханням: якщо це кохання, то що тоді зветься бійкою, спробою придушення й травмування малої істоти, чи аварією, катастрофою, перекиданням з ніг на голову? Коли я народжусь, стану дорослим, обов'язково змушу Організацію глобальної безпеки (я так багато наслухався татових розмов про цих лицемірів) прийняти конвенцію про заборону сексу з вагітними жінками, щоб не допускати насильства над малюками.