Час великої гри. Фантоми 2079 року

Центральна координаційна рада виникла стихійно ще влітку 2078 року, коли кілька молодих людей з ЛУК, УРА та інших заборонених гетьманом підпільних організацій і партій, подолавши перший шок і смертельну летаргію, що охопила переважну більшість населення, зібралися в приміщенні Києво–Могилянської академії на Подолі й оголосили себе радою. Засновниками ради стали Василь Капран (Воля) і Оля Гудима, що вишукували в порожньому Києві знайомих молодих людей, з якими колись зустрічалися на нелегальних зборах чи легальних студентських конференціях, про яких можна було сказати, що вони — противники українського феодалізму, вороги режиму олігархів та гетьманської декоративної влади. Дуже багато людей відмовлялися брати участь у політичному житті. До ЦКР зголосилися тільки одиниці–одчайдухи.

Одночасно в Києві, як і в інших містах Європи, почали виникати групи добровольців, які намагалися хоч якось полегшити долю тих своїх співгромадян, яким вдалося вижити. Ці групи, що спочатку самоорганізувалися в окремих будинках, вулицях і дільницях міста і перебирали на себе деякі функції місцевого самоврядування, також відчували потребу координації своїх дій у межах великого мегаполісу Так в ЦКР зійшлися два крила — загальнополітичне, очолюване Василем Волею, і самоврядне, представником якого був Шморгун: «теоретики» і «практики», як їх назвали пізніше історики. «Теоретики» перемогли, бо володіли полум'яною політичною риторикою, вміли яскраво сперечатися й переконувати опонентів, говорили про майбутнє так, наче знали те невідоме в усіх деталях, а головне — взяли на себе важкий вантаж лідерства.

ЦКР працювала нерегулярно, бо під час пандемії Чорного Мору зібрання було проводити небезпечно. Напередодні нового, 2079 року поновилися засідання ради, яка стала єдиним органом влади в напівмертвому місті. Звичайно, до ЦКР прилипли й ті, хто шукали тут для себе матеріальну вигоду (їдальня та лазня з гарячою водою приваблювали багатьох) або мали політичні амбіції на майбутнє, відчуваючи, що рано чи пізно в місті (а згодом і в країні) буде подоланий вакуум влади і виникне нова, тверда система управління. Але переважно йшли працювати (тобто мати справу з трупами, хворими, немічними людьми, з нестачею води і продуктів харчування, з дітьми–сиротами й невідкладними комунальними проблемами) справжні ідеалісти, чисті, добрі молоді люди, місце яким — на сторінках історії. Але такі люди переважно не потрапляють на сторінки історії, бо їх випереджають спритні прилипали, параноїдальні его–центрики, популісти й честолюбці — всі ті, кого нестримно вабить до себе влада, яку вони розуміють як право коїти будь–які дурниці без жодного відчуття відповідальності за свої дії.

Гайдук почав роботу в новоствореному Бюро з безпекових та міжнародних питань (яке розмістилося на другому поверсі в п'яти кімнатах старовинного будинку Контрактів навпроти Києво–Могилянської академії) з вивчення складу та структури ЦКР Члени ЦКР, переважна більшість яких була не знайома Гайдукові, були закріплені за десятьма бюро:

— організаційним;

— відбудови Києва;

— з питань будівництва держави і релігійного розвитку;

— з питань символіки, пам'ятників та перейменування старих назв;

— торгівлі;

— оборони (Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства);

— з безпекових та міжнародних питань;

— національної освіти та охорони здоров'я;

— міжнаціональних відносин;

— фінансово–господарським.

З цього списку неважко було зрозуміти, що головне навантаження падало на Київське бюро, яке мусило вирішувати безліч складних проблем, не маючи ні достатньої кількості людей, ні необхідних матеріальних засобів. Оля виявилася безцінним помічником і порадником, знайомлячи Гайдука зі станом справ, даючи влучні характеристики членів ЦКР. Першим, кого запросив до себе Гайдук, був тимчасово виконуючий обов'язки начальника Бюро з питань оборони, начальник штабу КМБ майор Ігор Палій — син полковника Палія, начальника Оперативно–розшукового управління військової контррозвідки ДерВару, давнього Гайдукового друга.

Широкоплечий, схудлий, від чого виглядав молодшим, ніж два роки тому, Ігор Палій радісно кинувся в обійми Гайдука.

— Що з батьком? — було перше питання Гайдука.

Востаннє він бачив Палія–батька 15 серпня 2077 року, коли стався Великий Вибух. Гайдук вирішив повернутися до Києва, а Палій і Невінчаний пішли до Вінниці.

— Помер. Точніше, загинув за нез'ясованих обставин. Підозрюю, що це справа рук Мережка.

— Вічна йому пам'ять, — перехрестився Гайдук.