Час великої гри. Фантоми 2079 року

5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо–Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку гори Борщихи. Один з братчиків, на ім'я Святополк, був худий і високий, брутально–дотепний, з безсоромними блакитними очима, які не відали жалості, у драному білому маскувальному халаті снайпера, знайденому на армійському складі. Його попутник, наче за навмисним контрастом, був дебелий і низький на зріст, мав мирне ймення Микита і відрізнявся з–поміж братчиків невибагливістю та слухняністю. Ось і тепер сотенний Чміль, бачачи спротив Святополка, якому наказав привезти дрова і сіно на свят–вечір, попросив Микиту допомогти Святополку, на що Микита покірливо погодився. Накинувши на себе ватяний бушлат і мотоциклетний шолом, він мовчки слід у слід ступав по глибокому снігу, не звертаючи уваги на прокляття Святополка. Він пер за собою широкі ґринджоли, які важко розсували сніг.

— Твою мать, — вигукував Святополк, — сороковий день сидіти не жерши, так і здохнути можна.

— Тридцять дев'ятий, — поправив Микита.

— Яка різниця? — огризнувся Святополк. — Ти товстий, тобі все пофую. А в мені вже нічого не залишилося, реально. Я вже забув, коли срав востаннє. А цей падлюка Чміль ужирається за нас. І п'є нашу горілку. І це називається піст.

— Не п'є він нічого, він віруюча людина.

Святополк сардонічно зареготав:

— Віруючий, кажеш? У що і в кого він вірує? Не в Бога, а у власне черево. Ти чув про гуманітарну допомогу з Фортеці Берлін? Чув?

— Ну чув, — неохоче відповів Микита, бо задихався від морозу ходіння по високому снігу та ваги ґринджол, які залишали по собі слід — наче грейдер пройшовся по сніговому насту.

— А де вона, ця допомога? — намагався перекричати завивання хурделиці Святополк, зупинившись і впершись поглядом у тьмяну наче за завісою з сірої марлі, постать братчика.

— Ти світи краще, бо з дороги зіб'ємось, — злякано гукнув Микита. — Клята темрява.

Святополк тримав гасовий ліхтар, який, хоч і не освітлював місцевість, зате не давав Микиті загубити супутника.

— Кирило, падлюка, вже кабанця зарізав, піджарку жере. А нас сюди погнали.

Матюкнувшись, Святополк пішов далі мовчки; за якихось півкілометра на узліссі стояв великий стіг сіна, біля якого лежали попиляні, з осені заготовані дрова. Йти залишалося метрів сто, прикинув Микита. Обмерзлий важкий шолом лежав на його голові, мов брила криги.

— Твою мать, — знову тривожно зупинився, озираючись, Святополк. — Ти взяв автомат?

— Ні, а шо? — злякався Микита.

— А якщо вовки?

— Слухай, — нарешті розгнівався Микита, — що з тобою? Як не з добра. Іч, розумний який. А ти чого не взяв?

Проте почуття провини і тривоги вже охопило Микиту: тої зими зграї зголоднілих вовків лютували по всій Україні під покривом темряви.

Вони пришвидшили кроки, бо неясна тінь стогу малювалася близько попереду.

Святополк, як підійшов до стогу, передав ліхтар Микиті й почав задирати маскхалат, довго вовтузячись у матні. Потім так само довго мочився, постогнуючи від задоволення, аж пристрибував. Микита тим часом почав смикати сіно з копни — щоб на свят–вечір вистелити ясла та стіл, за яким обідали братчики. Сніг різав очі — довелося опустити прозорий щиток на обличчя. Ступив крок управо і скрикнув від жаху: наступив на мертву людину, вже задубілу, наче стовбур спиляного дерева.

— Мертвяк, мертвяк! — гукнув Микита. — Святополку, ходи сюди…

— Чого кричиш, мудило? — Святополк рвонув ліхтар з Микитових рук й підніс до голови мертвяка. Обличчя сірою маскою обліпив сніг, тільки навколо рота й в очницях вгадувалися проталини.

— Він живий, — зрадів Микита.

— Він здох і залишиться тут, — твердо мовив Святополк.

— Ні, подивись. Зміряй пульс, — наполягав Микита. — Ну, я прошу тебе.

— Нам потрібні дрова чи невідомий мертвяк? — обурився Святополк. — Залиш його нах і берися за дрова.

— Ну я тебе прошу, Святику. Давай віднесемо його. Батько Чміль вирішить, що робити. Не можна залишити, адже це — наша територія. Якщо помер — треба поховати по–людському Допоможи покласти його на сани… Ну ти, блядь, і гандон, Микито. Знав, що ти гівно, але що таке…

Святополк бридливо нахилився над покійником, узяв його за ноги. Микита підхопив тіло попід пахви. Мертвяк виявився легким, наче березове поліно. Вони поклали його на сани.

— Ну й що тепер? — спитав Святополк. — Робити через цього обморозка нову ходку по дрова? Та я його краще вб'ю, — він люто вдарив нерухоме тіло, що лежало в санях, важким десантним черевиком. Мертвяк навіть не ворухнувся, а звук удару вийшов глухий, ніби в мерзлу деревину.

— Зупинися, іроде. — Микита витягнув з‑за пазухи ракетницю з чорним стволом, великого, як водопровідна труба, діаметру й навів на Святополка. — Ще одне слово — пропалю дірку в твоїй сатанинській хвігурі. Впрягайся в ґринджоли.

— Вовки! — злякано сіпнувся Святополк. — Тікаймо.