Чаша Амріти

Ми обносилися, схудли. їли те, що щастило діставати за невеликі запаси грошей, прихованих од розбійників. Другого літа перевалили величний Алтин-таг, вийшли до Кокушілі.

Буддист весело поглядав на білосніжні хребти, співав якісь гімни і все бадьоро повторював:

— Скоро, вже незабаром. Недалеко — священні місця. Чуєте — запахи Калапи…

Ми зупинялися, вдихали аромати гірських квітів, що плинули над нами. Жінки-старовірки плакали від щастя, хрестилися.

Ми зупинялися в монастирях, побудованих на перехрестях караванних стежок та доріг. Бачили безліч лам, тисячі віруючих, які самовіддано працювали на ту армію нероб. Були свідками дивовижних процесій та звичаїв. Сила-силенна сект наводнювали Тібет. Віра більшості з них була темна, чаклунська, сягала своїм корінням в найдикіші традиції древності. Ми дивувалися, питали свого тібетського провідника:

— На Сході є величні філософії. Десь тут неподалік — твердиня правди, знання… а довкола — запустіння, темрява, фетишизм. Чим ти поясниш це? Чому так багато сект у буддистів? Хіба Будда не один? Хіба він заповідав такі мерзотні традиції?

Буддист, сміючись, лукаво відповідав:

— А хіба Христос не один? Хіба він заповідав інквізицію, розділення своїх послідовників на різні церкви, на тисячі сект? Хіба ви не розумієте, що людська природа однакова всюди. Які люди — таких і богів собі ліплять. Ґаутама взагалі заперечував існування Бога. Він хотів, щоб люди самотужки піднімалися до знання, до розуміння свого становища в космосі. Наші традиції передають слова Будди. Він суворо докоряв брамінам за обман, за шарлатанство. Він навчав людей не покладатися на якихось верховних істот, а йти власними ногами по землі, очищатися від бруду душевного, допомагати іншим, любити друзів своїх. А жерці зробили з людини бога. Ну що ж — кожен творить сам себе, кожен вибирає свій шлях. Не захотіли мати Будду — людину, хай поклоняються Будді — небесному деспоту. Отож не дивуйтеся, що поряд зі священним краєм панує пітьма. Де є велике світло — там поруч повзе морок…

Юрій Сергійович слухав буддиста, розпитував. А я вже не цікавився нічим. Замкнувся сам в собі, жив лише мрією: може, все-таки відкриється неймовірне? Один промінь казки може відшкодувати всі втрати на тяжкому шляху…

Минав другий рік нашої мандрівки. Перед нами постали хребти Трансгімалаїв. Тяжко захворів Юрій Сергійович, померли чоловіки-старовіри, дві жінки. Лише Ксеня йшла поряд зі мною мовчазно, не нарікаючи, не жаліючись на здоров’я. Обличчя в неї схудло, загострилося. Очі запали, потемніли. Та ще добре витримувала путь старовірка Марина — невисока міцненька жінка.

Юрія Сергійовича ми залишили в монастирі. Він кашляв натужно, на вустах з’являлися червоні плями. На прощання вчений потиснув мені руку, прошепотів:

— Жаль… Не пощастило… Поклонись за мене… Скажи, що вмер у дорозі… до світла… І ще… Григорію, пам’ятай про Вітчизну… послужи їй… Що взнаєш — передавай нащадкам… Хай несуть легенду далі, далі… Без легенди не можна…

Ми пішли втрьох за буддистом. Довкола нас виростали, громадилися кришталево-крижані піки, гриміли потоки. Ми йшли через хисткі місточки над прірвами. Внизу клубочилися тумани, безодня кликала до себе, завмирало серце.

Марина не витримала неймовірного шляху. В неї серце билося, ніби крило пташки, ноги підгиналися.

— Недостойна ввійти в Біловоди, — прошепотіла вона. — Серце підказує, щоб зупинилася… Йдіть самі…

Ми залишили її в непальській сім’ї, серед чудових простих людей. Вони не розпитували, куди ми йдемо, навіщо. Певно, знали самі. Обіцяли доглянути жінку.

Нарешті в глибокому узгір’ї буддист залишив нас. На прощання сказав:

— Ідіть далі, ущелиною. Я — не можу. Коли вам належить побачити таємницю — ввійдете до неї. А ні — краще вертайтеся. Хай далі вас веде ваша карма…

Він рушив назад. Ми залишилися з Ксенею самотні серед грізного громаддя Гімалайських гір. І досі та путь здається мені нереальністю, сновидінням…

Ущелина ставала дедалі вужчою. Скелі змикалися високо над головою, закриваючи сонце. Було темно й сиро. Тиша, страшне, непроникливе мовчання огортали нас, гори, все навколишнє.

Ксеня зупинилася, притулилася до кам’яної стіни. Заплющила очі. Важко дихала. По щоках її текли сльози.

— Грицю, не можу… Серце рветься з грудей… Не дійду…

— Ксеню, голубко… Треба йти. Ми повинні зустріти кого-не-будь… інакше…

— Що?

— Смерть…

Ксеня жалібно всміхнулася.

— Що нам смерть?.. Все одно… колись помремо… Мої подруги померли. Юрій Сергійович при смерті… Тільки кортить… Дуже хочеться… хоч одним оком глянути… які вони — Біловоди…

— Я нестиму тебе, Ксеню…

— Ти сам ледве йдеш, любий… Щоки запали, руки — як цівки… Дай відпочити. Вранці підемо далі…

Довкола густішав туман. Не видно було навіть вузенької стежини, по якій ми йшли. Молочний морок огорнув скелі. Нам справді не лишалося нічого іншого, як заночувати.