Черлені щити

Хатина була невеличка. Зліва від дверей — піч, під образами — стіл, за піччю — широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами — лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевськжй столик з різним шевським причандаллям — дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт — один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.

Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.

— Як же тебе звати, діду? — спитав Самуїл.

— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож і ви звіть Живосилом.

— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой, як хочеться!

— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй вечеряти!

З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.

— Добрий вечір, добрі люди!

— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?

— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді… Борщ є!

Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не сподівалася, що один з гостей — парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.

Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу.

Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!

Любава!

Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.

— Прошу до вечері!

Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.

Дідусь Живосил зацмокав язиком:

— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.

Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.

— Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?

Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця, ї знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.

Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:

"Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"

А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда[11]? Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?

А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене!

Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряками.

Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.

— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!