Черлені щити

В городищі спалахнули пожежі, їх гасили жінки й діти.

По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не піднімалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті, перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де вона потрібна.

Зате біля городо ської брами зав'язалася люта січа. Хоча степовики не були навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов сарана.

Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих найспритніших, яким пощастило задертися нагору. Він носився по дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.

— Тримайтеся, братця! Тримайтеся! — підбадьорював воїв. — Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й вечір незабаром — і ми матимемо передишку!

Сонце справді Щоцвидко сідало за далекий небокрай. Ще година-друга — і стемніє!

Розумів це і Кончак.

Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не дістати і що вони, незважаючи на великі втрати, і не думають здаватися, він наказав пустити в діло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стінобитний пристрій — важка дубова колода, яку на арканах, на віжках та обротьках несли півсотні дужих вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його через рів і поволі наближалися до воріт. Ще сотня вояків ішла поряд і щитами закривала і товаришів, і себе від руських стріл.

Кузьмище відразу зрозумів, яка це велика загроза — цей порок — для воріт, і для городища, і для лубенців.

— Братця, стріляйте! Та стріляйте не поспішаючи! Цільтеся не кваплячись! В ноги, в руки — куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидів! — гукав він, а молодому довгов'язому кметові, що трапився поруч, наказав: — Біжи хутко до посадника Мотиги — нехай бере сотню чи й дві людей і мчить не гаючись сюди! Та хай захопить міхів і заступів — закладати землею ворота! Біжи!

Жінкам звелів нести і тягти до воріт усе, що згодилося б для цієї мети: дошки, плахи, кошелі з землею, лави, столи, рогачі, вози, засіки, кадуби — все, чим можна загатити, забити велику діру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити дубові, обковані залізними шпугами ворота.

— Давайте сюди окріп! Підігрійте смолу! Наливайте її в горщики, в глечики, в череп'яні кухлі! Щоб тріскалися на головах тих нечестивців! Несіть усе, що можна пожбурити на них, — каміння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе — навіть одяг, постелі, сідла… Аби лиш перешкодити поганцям розмахувати тією колодою!

І полетіло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищі. А тим часом Мотига з сотнею воїв закладав ворота міхами з землею, і незабаром тут виросла важка і міцна загорожа… Коли уже в сутінках, незважаючи на втрати, половці розтрощили дубові бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну земляну стіну. Хан Туглій, що керував наступом, кинувся до Кончака — що робити?

Кончак скрипнув зубами, вилаявся і наказав знімати облогу. І так він згаяв тут скільки днів! А попереду ж нові бої — Переяслав, Київ! Що цей Лубен! Він візьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Київ, цей горішок сам упаде йому до рук! Ой-бой!

Уранці лубенці висипали на вали і з подивом і радістю побачили, як величезне половецьке військо, здіймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захід. Важко було повірити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кількох сотень вояків і чимало даремно згаяних днів.

Кузьмище змахнув з ока сльозу, згріб друга Мотигу у ведмежі обійми і радісно загукав:

— Вистояли, братику! Вистояли, маттері його ковінька!

5

Кончак ішов на Русь швидко, а чутка про нього летіла ще швидше. Люди кидали все і тікали в лісові нетрі, в непрохідні болота, в глибокі яруги, ховалися за високими валами найближчих городів та острогів. Переяслав переповнився військовим і невійськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремісники, огнищани, купці брали мечі, списи, луки, щити і ставали на заборола.

Сам Кончак іде! Всі готувалися до зустрічі з жорстоким, безпощадним ворогом.

І все ж поява половців, які в неділю вранці мов чорна хмара посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто буває в подібних випадках, і несподіваною, і приголомшливою. Всі — від старого до малого — висипали на вали і вжахнулися: ніколи ще не приходили степовики такою силою!